─ Починайте рахувати від десяти у зворотному порядку, ─ лунає голос лікаря-анестезіолога. Діна слухняно починає рахувати. Вона сподівається, що зараз прийде рятівний сон, а безперервна біль хоч на час операції вщухне.
Десять, дев'ять, ...
Бузковий туман, як марево, тремтить над головою, поступово заповнюючи весь простір навколо Діни.
Вісім, сім,...
У тумані ледь-ледь починають проглядати смутно знайомі контури.
Шість, п'ять,...
«Старе Місто,» ─ здогадується Діна, розглянувши сторожову вежу вдалині й блиск Міського Каналу ліворуч від себе.
Чотири,.. три,.. два,..
«Заснула,»─ повідомляє лікар-анестезіолог.
***
Діна невпевнено підходить до ліхтарного стовпа, на верхівці якого в різьбленому ковпаку горить справжня свічка.
"Як давно мене тут не було", ─ розгублено думає дівчина, ступаючи босими ногами по бруківці, якою замощена вузька, крива вуличка. Уздовж вулиці тягнуться глухі стіни. Вікна, (про це чомусь відомо Діні), що виходять на вулицю не роблять, тільки у двір, бо бояться недоброго ока.
Вдалині на Світлій Башті горить вогонь маяка. Там, за стінами міста, вирує суворий океан. А з іншого боку міської фортечної стіни – Віковий Ліс. Стін насправді п'ять: дві виходять до океану, а три ─ до Лісу.
"Звідки я все це знаю?" ─ думає Діна, коли безпомилково виходить на Міську Площу: фонтан з левами, намети ярмарку та храм, ─ от і всі розваги. Вдалині, на пагорбі, Королівський Палац, стиль готика.
А ось там – Міський Парк (венеціанський та англійсько вікторіанський стилі мирно співіснують у ньому).
У цьому місті все їй знайоме, але ні із чим не пов'язані особисті спогади. Наче вона бачила багато фотографій або картин, зроблених на вуличках цього Міста, але сама в ньому ніколи не те що не жила, а й навіть не приїжджала сюди в гості.
Діна йде пустельними нічними вуличками, відраховуючи машинально ліхтарі: Десять, дев'ять, вісім... Що буде, коли рахунок дійде до одиниці, Діна не знає, як не знає й того, чому почала рахунок із десяти.
***
─ Важкий випадок, колега, ─ каже хірург асистентові. ─ Викличте, будь ласка, терміново доктора Міхельсона. Він єдиний фахівець, котрий може врятувати цю дівчинку. Що ж вона так довго тягла, болі ж були сильні.
─ Вона у нас художниця, ─ тривожно відповідає помічник, розпорядившись, щоб доктор Міхельсон терміново приїхав. ─ Геніальна художниця, працювала над проектом увесь рік, схоже, що не їла, не пила, не спала, а вже за здоров'ям стежити – тем паче не до того було. "Старе Місто", здається, забрало усі її сили. Я бачив макет на виставці. Дивовижна краса… Художники ─ вони такі люди…
─ Будемо боротися, ─ похмуро каже хірург, ─ будемо битися з ворогом...
***
Діна йде до фортечної стіни. Це стає ясно, коли вона вже дістається Світлої Вежі-маяка. Навіщо їй необхідно забратися на стіну вона не знає, але відчуває, що обов'язково треба.
"Де ж тут сходи?" ─ напружено думає вона, обминаючи вежу. Нарешті вхід знайдено. Усередині вежі світло. По стінах закріплені смолоскипи. Діна тихо піднімається, намагаючись не шуміти. Охорона, звичайно, має бути тут. А як, цікаво, особисто вона пояснюватиме охороні, хто вона така та навіщо прийшла сюди? Діна чує голоси й обережно заглядає за ріг: у великій кімнаті сидять за столом стражники та грають у щось азартне. Ну й п'ють, звісно.
Діна обурена...
"Місто потрібно охороняти, а не пити та грати", ─ думає вона. Але поки все ж таки намагається не привертати їхньої уваги бо хочеться глянути на океан, поки її звідси не вигнали. Діна піднімається на оглядовий майданчик: внизу й вдалині ─ скрізь ─ чути гуркіт хвиль. Океан потужно дихає, наче величезний звір, що спить під стінами стародавнього міста.
«Так ось ти який, океан, ─ шепоче вона і посміхається.
Промінь від маяка проклав доріжку в океані. Від хвиль віє силою та справжньою суттю світу. Діна повільно йде вздовж стіни.
«Дійду до наступної вежі, ─ вирішує вона, ─ подивлюся на Ліс. Це ж Віковий Ліс.»
Тоненьку фігурку на стінах видно чітко навіть здалеку, але, мабуть, вся охорона в цю ніч захоплена грою, а не роботою. Діна цьому й рада, але в той же час ледь відчутна тривога зароджується в її серці.
***
«Вчасно ви мене викликали... ─ Доктор Міхельсон впевнено веде операцію, хоча люди, які його знають, можуть помітити, що лікар нервується.»
Випадок і справді важкий.
«Потрібно врятувати красуню, ─ бурчить лікар, ─ ви бачили її проект на виставці? Про нього вже все місто говорить. Дивовижний світ: вежі, маяк, дракони... Я б із задоволенням пожив там. А ви?
Тим часом руки його не припиняють ні на мить чарівні рухи, які можуть врятувати Діні життя...
***
Діна вдивляється в далечінь: там, на межі лісу та поля, видніються дивні фігурки.
«Здається, люди, ─ бурмотить Діна. ─ Що їм тут потрібно?»
А вітер доносить до неї дзвін, схожий на брязкіт мечів. Діна тривожиться – цього не повинно бути, невже вороги?
Діна спускається в Башту та підходить до граючих стражників.
«Охорона, хто має бути нагорі?» ─ несподівано дзвінко та владно питає Діна.
Стражники відриваються від гри та незадоволено бурчать. Але в цю ж мить з місця піднімається літній чоловік.
«Та це ж пані Діно, наша чаклунка,» ─ розгублено каже сивий стражник і тут же схиляється перед дівчиною в поклоні.
Дівчина розуміє, що зараз замість неї діє якась інша "Діна", але тому що тій, іншій, все ж таки відомо, що робити, вирішує поступитися їй місцем:
«Встаньте, панове стражники! ─ каже вона владно. ─ То хто зараз має бути нагорі? Там нікого немає! На кордоні з Лісом я бачила людей...
Стражники мчать нагору, тільки сивий чоловік залишається поруч із Діною.
Він винувато й спантеличено хитає головою:
«Дивно, пані. Нам напередодні королівський блазень подарував гру одну, ось ми й засиділися. Ніколи такого раніше не було, щоб ми всі разом забули про обов'язки, та Місто без охорони залишили.»
Діна тривожиться:
«В інших вежах теж грають? Я нікого не бачила на мурах!»
Стражник різко змінюється на обличчі й біжить нагору. Діна чує, як він відправляє двох людей з перевіркою на сусідні Башти та одного ─ з доповіддю Воєначальнику.
Діна киває: все правильно, так вже набагато краще. Згадує про сумку (до речі, звідки вона взялася дівчина не знає, але руки самі згадують, що робити) і дістає звідти магічну кулю. Ставить її на стіл. У кулі з'являється незадоволена та заспана морда. Драконіха позіхає та зло шипить:
«Що треба? Я сплю.»
«Знахабніла ти, мати,» ─ задумливо відповідає Діна, клацнув пальцями.
На нахабну морду різко хлюпає водою, Драконіха притискає вуха і обтрушується, наче собака.
─ Слухаю, господине, ─ смиренно, але лукаво каже вона і, не втримавшись, додає: ─ А якби я тебе? Вогнем?
─ Ну-ну, ─ усміхається Діна, ─ розгулялася тут одна, так недавно від неї одні кісточки розкопали. Краще покажи мені Віковий Ліс, там, де кордон із галявою, біля Міста.
─ Айн момент, ─ навмисне старанно метушиться морда.
У кулі тепер видно ліс. Дерева ─ величезні велетні, чимось схожі на ялинки, тісно сплели гілки біля землі. Але де-не-де велетні вже впали від старості. А де-не-де є неширокі стежки. У цих просвітах зараз (ой, як недобре це все) видніються вози, коні, намети і ... вартові.
Те, що це вороги, які збираються напасти на Місто, – це вже зрозуміло.
«Ще кілька годин, ─ хвилюється Діна, ─ і на сонне Місто напали б вороги. І один ворог уже у Місті ─ той, хто передав гру стражникам.»
Потрібно поспішати до Короля, якщо ще не пізно. Діна просить Драконіху не надто міцно спати, кидає кулю в сумку і виходить до охорони.
«Стежте за ворогом, ─ коротко каже вона. ─ Слідкуйте та розставляйте людей для оборони. Але тихо й непомітно, щоби ворог не знав, що ми їх бачимо. Я до Короля. Якщо почнеться штурм – викликайте мене.»
Вона простягає сивому стражникові свисток. Звичайно, він не простий, Діна почує його у будь-якому місці. Тепер ─ у Палац.
Швидше вітру мчить дівчина нічними вулицями. Але, коли вже добігає
до Палацу, різко зменшує темп і знову дістає кулю з сумки. У кулі маячить шкідлива і нахабна морда:
─ Чого там ще? ─ Запитує Драконіха.
─ Я тебе вб'ю колись, ─ ділиться планами на майбутнє Діна. ─ Місто в небезпеці, я йду до Палацу. Там можуть бути вороги, так що дивися уважно, бо одна я не впораюся.
Драконіха пирхає:
─ Привидиться ж вам таке, матінко, ─ переходить вона на російський фольклор, але Діна знає ─ тепер Драконіха буде пильнувати, а інакше навіщо б дівчина вислуховувала стільки шпильок від цієї чарівної, але вередливої звірюги ...
У Палаці тиша, що, загалом було б й не дивно, все ж таки ніч, але охорони знову ж таки немає. Тут все набагато гірше, ніж на вежах ─ люди просто кудись зникли. І живі вони, чи ні ─ невідомо. Діна шепоче Драконісі Глаше:
─ Бачиш когось несплячого? Що попереду?
Глаша ледве чутно відповідає:
─ За рогом сидять двоє. Здається, це привиди.
Діна швидко відступає до виходу. Схвильовано думає, що ж робити. Дивне почуття починає накочувати в неї ─ ніби вона насправді не в Палаці, а в зовсім іншому світі, ніби все це їй сниться. Реальність дивно роздвоюється ...
Чутно чийсь голос: «Голубчик, стежте ж за наркозом, мені потрібно ще мінімум півгодини.»
─ Підступи ворогів і чаклунські чари, ─ думає Діна. Обходить палац і заходить із чорного ходу. Глаша мовчить, шлях вільний.
Діна проходить поверхом нижче королівської спальні і запитує:
─ Що в короля?
Глаша відразу рапортує:
─ Два привиди й якась озброєна людина біля дверей спальні, ще троє привидів у коридорі.
─ У самій спальні їх нема?
─ Ні.
Діна приймає рішення. Вона відчиняє вікно тронної зали і лізе по стіні. Десь у підсвідомості застрягає дивна думка: "Треба було робити стіну іншої фактури ─ тоді й лізти було б легше".
Нісенітниця повна, Палац будувався кілька століть тому, до чого тут вона? Але дивуватися Діні ніколи. Вона акуратно пролазить у вікно, потім виглядає з нього у двір. З глузду з'їхати! Якби вона одразу глянула, на якій висоті робилися ці трюки, то ніколи б не зробила би цього. Тепер потрібно поставити захист та піднімати тривогу.
Драконіха нервово клацає зубами. Потім пропонує: «Випусти мене. Ми їм зараз покажемо, де дракони зимують...»
Діна замислюэться: і справді, чому б не випустити... У принципі, чесно кажучи, ніхто Глашу насильно в цій кулі вже давно й не тримає. Але якось досі вона звідти виходити не прагнула – налякали її в дитинстві злі лицарі. Нарешті Діна киває:
─ Виходь. Тільки, я тебе прошу, будь обережна.
Глаша пирхає:
─ Чи нам бути в смутку, ─ вона лихо підморгує та бурчить: ─ Кулю на підлогу поклади, а то зачеплю ще ненароком.
Діна кладе кулю на підлогу, відчуваючи, як від неї віє теплом, а потім аж пашить жаром.
Король прокинувся, але йому якраз нічого не загрожує, захист стоїть міцний.
─ Мені це сниться? ─ Запитує він.
Діна прикладає палець до губ.
─ Тихіше, Ваша Величність. Глаші зараз не можна заважати, а тим більше під крило її потрапляти.
Ті, хто стояв у коридорі, не одразу розуміють, що відбувається. Охороняли короля, а вийшов Дракон. Ну, Драконіха. Але ж їм від того не легше...
Через кілька хвилин криків й гуркоту в коридорах замку настає блаженна тиша...
Глаша входить у спальню та повідомляє: « Усі упаковані, чекають на розпорядження щодо своєї долі.»
Діна квапливо розповідає королю про задуми ворога. Величність хмуриться, у палаці починається справжнє стовпотворіння. Діна розуміє, що тут король уже й сам упорається, і вирушає повернутися назад, на вежу. Глаша летить трохи правіше, немов кулька на мотузочці. Розбуджені перехожі, побачивши Дракониху шаленіють і хрестяться.
Глаша пирхає, немов кінь.
«Теж мені знайшли нечисту силу, ─ каже вона. ─ Я їм короля рятую, а вони…»
На Вежі вже готові до бою, стрілки стоять по стінах, гармати заряджені, напруга зростає.
Діна проходить по укріпленням і вносить у підготовку деякі поправки. Магічні фокуси ─ це не тільки ефективна зброя, а й елемент несподіванки, який може посіяти паніку у ворожих лавах. Глаша схвально сопить за спиною. На оглядовому майданчику Діна затримується, щоб навести чари спотворення простору.
І тут розпочинається штурм Башти. Завдання нападників ─ наблизитись до стіни фортеці, завдання захисників ─ відповідно, не дати їм цього зробити. Діна хоробро стоїть на Вежі, коли Глаша раптом видає різке шипіння.
Діна здивовано озирається на Глашу і відчуває, що їй чомусь важко дихати. Світ починає крутитися перед очима, все швидше і швидше.
«Треба було ще зробити широкий рів перед фортечною стіною,» - думає дівчина й падає у темряву.
***
Діна розплющує очі: над нею схилився сивий чоловік.
─ Як ти почуваєшся, дівчинко? ─ ласкаво питає він.
─ Все добре, Ваша Величність, ─ шепоче Діна. ─ Місто врятували?
Чоловік здивовано дивиться на неї, потім упевнено відповідає:
─ Звичайно, люба моя, а як же могло бути інакше? А тепер спи, бо тепер, я тобі це обіцяю, усе буде гаразд.
І Діна засинає, і уві сні вона бачить прапори над вежами та людей, які танцюють на головній площі та сміються...
А доктор Міхельсон знову дивиться на фото з виставки. Там, біля стенду з проектом "Старе Місто", немов справжнє, розташувалося містечко з п'ятьма вежами по фортечній стіні.
