24 лютого 2022
Вранці рівно рік тому я прокинулася від дивного цноту й незрозумілих звуків, схожих на вибухи... Ще остаточно не прокинувшись я ніяк не могла зрозуміти, що відбувається. Напередодні вдень приїжджав чоловік із сином, закупили продукти та поїхали на дачу до села. А я, як завжди, залишилася в місті з татом.
Папа був лежачим уже майже 2 роки і на той час був у важкому стані: останні три дні він уже нічого не їв, але ще трохи пив воду та розбавлений йогурт. Він вже мене не впізнавав і майже не ворушився....
Моя родина жила на дачі другий рік, тому що жити в тому пригніченому стані, в якому знаходилися ми в останні роки, було вже неможливо. Постійний стрес міг звести з розуму будь-яку нормальну людину. І я прийняла рішення, що сама займатимусь татом, а моя родина час від часу буде мене змінюватиме на кілька днів, щоб у мене була можливість відпочити, набратися сил та й знов у бій…
Справа в тому, що до цього ми три роки доглядали мою маму, яка теж досить тяжко покидала цій світ. Тато зліг через півроку після її смерті... У тата була деменція. Не пояснюватиму, які сюрпризи несе в собі це захворювання не тільки хворому, а й усім, хто поруч. Скажу тільки, що ворогові не побажаєш весь цей кошмар ...
Тому останній рік спала я ночами погано, прислухалася до кожного татового крику... І тільки коли він заспокоювалася та засинав, я могла теж спробувати трошки поспати…
В цю ніч десь о третьої години ночі він затих, схоже, що заснув, і я нарешті теж лягла спати ... А через годину все почалось... Ось чому я не відразу зрозуміла, звідки всі ці дивні лякаючи звуки...
Ми добре розуміли, що рано чи пізно рашка продовжить наступ, що нові активні військові дії можливі будь-якої миті, тому що війна для нас вже йшла з 2014 року. Просто в останні роки вона була млява, і багато хто рахував, що війни й нема зовсім, бо вона десь далеко… Але ж вона йшла і наші воїни і мирні люди гинули щодня...
Ми розуміли, що тхір цей рашистський не заспокоїться, поки не знищить всю Україну... Це було очевидно, особливо після зміни нашої влади… До влади прийшли або недолугі дурні, або скриті вороги…
Ну як можна було на 8 році війни сприймати всі ці події та висловлювання:
«формулу Штайнмаєра», «зустрінемося посередині», «зазирнути в очі путину», односторонне розведення наших військ, згортання військових програм, розмінування Чонгара та інша злочинна бездіяльность і тріскотня «про нагнітання», «не сійте паніку, бо інвестицій не буде», і про «травневі шашлики".
Людині розумній було ясно, що новий виток-загострення війни буде. Тільки верхівка чи то справді не розуміла, чи то вдавала, що не розуміє, що нас чекає...
Прийшовши до тями, я зрозуміла, що стрекіт - це звуки ворожих вертольотів, які кружляли над нашим містечком та над Київським морем, а гучні звуки - це вибухи.
В перши години був зруйновано міст через обвідний канал.... І вийшло, що я з татом залишилася з одного боку від нього, а моя родина – з іншого. Причому, люди, що залишилися з тієї сторони були відрізани від постачання (доставити продукти туди в той момент було неможливо). Добре, що напередодні мої хлопці встигли закупитися.
Я спробувала зв'язатися з сім'єю, з друзями, зв'язок був жахливий... Додзвонитися нікуди практично було неможливо. На той момент ще не було програми Тривога в мобільному, не було системи оповіщення у місті й не було розуміння, куди треба бігти у разі небезпеки.
Мої хлопці до мене доїхати не могли, та й не було сенсу. Тато був не транспортабельний, а я б його не залишила самого, це зрозуміло. Продукти у мене були - повний холодильник, завдяки чоловікові та синові, котрі напередодні забезпечили не тільки себе, а й мене всім необхідним на найближчий тиждень. Але продукти мене найменше хвилювали, бо я все одно нічого не могла їсти, не хотілося...
Цілий день я провела в квартирі поряд з татом, раз у раз заглядала в інтернет і дізнавалася, що відбувається... Дізналася, що ворог зовсім поряд з нами - за 8 км від міста і будь-якої миті може рухатися в наш бік або ж стрільнути по нам з граду або з ще-якоїсь гидоти для вбивства...
Вийти за межі квартири я в цей день так і не наважилася ...
А першу ніч я провела у підвалі будинку, який зовсім не був пристосований для сховища. Швидше це була «братня могила» у разі завалу, тому що до підвальних вікон були приварені грати, а саме приміщення підвалу - розбите на безліч дерев'яних комор. Сухе дерево, загорівшись, перетворило б підвал у суцільний факел і до єдиного виходу було б не дістатись, а грати на вікнах не дали б можливість вилізти назовні. Це пізніше я зрозуміла, а першу ніч я про це не думала...
Сусіди по під'їзду ( люди залишились всього в трьох квартирах з 15), йшли в підвал, і я пішла з ними...
Лінія фронту була зовсім поруч, вибухи чути були раз у раз.
Я через кожні 2 години бігала із підвалу додому до тата, щоб перевірити як він, дати ліки і воду, змінити памперс… (як ви розумієте, взяти його в підвал не уявлялося можливим)...
І нарвалася на патруль... Мене зупинили хлопці з самооборони… Я пояснила, чому бігаю вулицею... Попередили, щоб я була акуратніша і відпустили...
У підвалі, ясна річ ніхто всю ніч не спав. Нас було небагато. Схоже, що більшість мешканців нашого дому поїхали. Всі розмовляли тихо, обмінювалися новинами, хто що прочитав... І всі здригалися під час вибухів. Ми не знали, що це були за вибухи, але було страшно... На ранок всі дружно вийшли з підвалу і пішли по квартирах...
Здавалося, що вдень буде не так страшно... та й треба було поспати... Починався 9 рік війни...