Вона увійшла до квартири. Увірвалася, як свіжий вітерець. З порога скинула туфлі й націлилася, куди б кинути куртку. Він мовчки взяв одяг з її рук, вийняв з шафи плічка, повісив...
─ Коли ти приш'єш петельку? Скільки можна все розкидати? ─ сказав він.
Вона пирхнула. Так пирхає молода кішка, яка ще має величезні запаси терпіння, але вже починає сердитись, бо їй вдесяте поспіль наступили на хвіст.
Пройшла на кухню, що сяла хірургічною чистотою, легко опустилася на диван і попросила:
─ Будь ласка, зроби каву, щось я втомилась сьогодні.
Він несхвально похитав головою:
─ Кава дуже шкідлива для здоров'я. Від неї підвищується тиск. Може, краще чаю?
Вона знову пирхнула, тепер уже трохи зневажливо:
─ Про що ти говориш? Яке здоров'я з моєю роботою? Зроби каву, тільки міцніше.
Він поставив чайник, акуратно дістав чашки, вийняв із шафки цукор. Вона мовчала, сидячи боком до столу і хитаючи ногою, наче розлючена кішка хвостом. Зелені її очі були трохи примружені. Відчувалась у ній втома, був і якийсь протест. Або питання?
Нарешті, кава була готова. Вона сьорбнула з кухля й скривилася.
─ Слухай, це вода. Як в тебе виходить створити таке з кави?
Він уперто заперечив:
─ Ти чіпляєшся: я поклав ложку кави та дві ложки цукру. Це вже багато.
Вона довго дивилася на нього, потім ще раз глянула на майже літрову чашку з дивною рідиною, що нагадувала коричневу воду, зітхнула. ─ Здається, шкідливим у житті є саме те, що готуєш ти. Решта вже не страшна.
Він промовчав. Здавалося, його не дуже турбували її зауваження. Він знав, що чинить правильно, з дитинства знав.
─ Здоров'я треба берегти, ─ тоном вихователя у дитячому садку сказав він. ─ Поки ти здорова, ти всім потрібна, а якщо захворієш…
─ То що? ─ з цікавістю глянула вона. ─ Якщо ти думаєш, що ось так застрахуєш себе від усіх хвороб, я тебе повинна розчарувати ─ не вийде. Подивися на себе, ти ж не живеш, ти ж «предохраняєшся».
Він мовчки взяв чашки, акуратно вимив їх, і поставив усе на місця. Кішка спостерігала за ним, як за дивовижним метеликом: що з ним робити ─ незрозуміло, але ж рухається…
Вона вийшла на балкон, почала дивитися на вулицю. Він теж пішов слідом.
─ Слухай, ─ сказала вона, дивлячись ніби в нікуди. ─ Ми зустрічаємося з тобою вже рік. Ніяк не можу зрозуміти: чи зміниться у твоєму житті щось, якщо мене не буде? Якщо мене немає ─ ти не дзвониш. Якщо я приходжу – ти не радієш.
Він мовчав, обличчя його було спокійне.
─ Відповідай мені, будь ласка!
─ Добре, ─ сказав він. – Я можу сказати, що треба бути терплячими та акуратними. Ми будуємо стосунки, і, якщо хочемо, щоб усе було добре, потрібно щось тобі змінити у своєму житті.
Кішка переконалася, що метелик виявився просто листочком, що літав за вітром.
Вона зітхнула:
─ Знаєш, стільки будувати ─ жодна жива душа не витримає, ─ сказала вона втомлено. ─ Ми дорослі люди. Мені здається, що за рік можна було зважитися бодай на щось, окрім цих рідкісних зустрічей. Я б ще зрозуміла, якби ти був одружений. Але тоді мене б тут точно не було. За цей рік ти навіть ніколи не сказав мені, що любиш. Ти не здійснив жодного безумства, яке б показало, що ти любиш. Постійно я чую те саме: не так поклала серветку, не так поставила стілець, не так витерла пил.
─ Ну що робити, якщо це справді так і відбувається, ─ сказав він, спокійно посміхаючись.
─ Отже, ми розстаємось, ─ вимовила вона насилу, все ще на щось сподіваючись.
─ Якщо ти хочеш цього, ─ відповів він. ─ Подумай, чи варто гарячкувати?!
─ Господи, та що ти знаєш про такий стан, як «гарячкувати», ─ втомлено сказала вона.
Кішка глянула на нього зеленими очима, і він здригнувся: кохання перетікало в дику ненависть. Вогники ці змусили на хвилину засумніватись, що це знайома жінка, а не дика пантера, яка готується до стрибка. Він відсахнувся назад.
Вона посміхнулася, зітхнула. Вийшла в передпокій, різко витягла з шафи куртку і злегка грюкнула дверима. Немов справді пронісся по квартирі протяг ─ і зник…
Місто виблискувало в нічних вогнях. Йшов дощ. Напевно, тому у жінки текли по обличчю цівки води… Або сліз…
Хоча, про що ми, адже кішки не плачуть.
