Улюблені вірші

[Лора]

А жінка буває на осінь так схожа,
То тиха й привітна, а то — непогожа.
То скроні сльозою, то сонцем засвітить,
То прагне зими, то вертається в літо.
А жінка, як осінь, плодами багата:
На ніжність, добро, материнство і святість.
Як вересень тихий, зігріє душею,
Не страшно морозу чекати із нею.
А жінка буває тривожна, як осінь.
То дихає вітром, то ласки попросить.
То болю завдасть, то вигоїть рани,
Листочком у світ полетить за коханим.
А осінь в природі — це завше, як диво.
Так само і жінка: буває вродлива,
Буває примхлива, буває зрадлива,
Нехай тільки кожна з них буде щаслива!

Ліна Костенко

[Лора]

Зашивала Україна рани,
Що стікали кров'ю по землі...
Із очей, засмучених, втирала
Рясні сльози, як полин, гіркі.

Їй хотілось сльози приховати,
Щоб ніхто не бачив її сліз.
Не змогла вона, як справжня мати,
Не оплакати своїх синів.

Не змогла в собі тримати горе,
Біль за кров, пролиту на війні,
Біль за житнє почорніле поле,
Де сини її навіки полягли ...

Не змогла сховати біль, печалі...
Материнське серце у вогні!
...Зашивала Україна рани,
Хто ж зашиє рани і її!?

Та ніхто не зможе їх зашити!
Та і ліків вже на то нема ...
Її рани - її вбиті діти...
Її рани - спалена земля...

... Україна рани зашиває,
Ніжно так, як вміє лиш вона!
Колискову лагідно співає:
"І до нас прийде мирна весна!"

Марина Семйоник

[Лора]

Я дякую Богу за ще одну осінь,
За стрічку сріблясту в моєму волоссі,
За стоптані туфлі, за зношені плАття,
За жменьку золи із кохання багаття.

За вЕсну, що вже недосяжно - далека,
За літо, що в вирій поніс вже лелека,
За душу, якій ще не віриться й досі,
Що вогники айстр вже запалюють осінь.

Змолочене жито вже й зібрана гречка,
Хитається буднів похмурих вервечка.
Між тиском і кавою йде суперечка,
А у косметичці - рецепти й аптечка.

На пару з безсонням частішають ночі
І без причини - заплакані очі,
Уже не зозуля - сорока скрекоче,
А вперта душа в осінь вірить не хоче.

А вперта душа заблукала у літі,
Де спів солов'я і веселка в блакиті,
Де щастя п'янке й міцно з'єднані руки,
Де серце не знає ще болю розлуки.

Блукає душа моя в юності й досі.
Гукаю - крик губиться в різноголоссі...
З сріблястою стрічкою смутку в волоссі
Іду зустрічати життя свого Осінь...

ХолОдить роса ноги стомлені , босі.
Я дякую Богу...За Літо...За Осінь...

О. Грейнер Савич

[Лора]

Яблука доспіли, яблука червоні!
Ми з тобою йдемо стежкою в саду,
Ти мене, кохана, приведеш до поля,
Я піду — і може більше не прийду.

Вже й любов доспіла під промінням теплим,
І її зірвали радісні уста, —
А тепер у серці щось тремтить і грає,
Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,
Плугатар у полі ледве маячить…
Поцілуй востаннє, обніми востаннє;
Вміє розставатись той, хто вмів любить.

Максим Рильський
1911-1918 pp.

[Лора]

І літо не таке...
і люди, мов примари...
І небо голубе кудись веде отари...
І ми всі не такі....
Розкидані по світу...
Часи тепер важкі...
Гуляють душі з вітром...

Надщерблено життя...
Розірвано на шмаття...
Дорога в укриття...
Ну, що? Спасибі "браття"
За літо... і за лютий...
За те, що син без тата
За те, що день прикутий
Чорнющим словом: "втрата"...

Тепер нам вже знайомі
Тісні зв'язки "родинні"
Коли стріляють в домі
Сказавши: "самі винні"
І сиплять бомби, гради...
Туди, де просто жили,
Де не чекали зради,
А рідним дорожили.

Де зустрічали сонце,
Вели дітей до школи
Де Бог був охоронцем,
Гуділи влітку бджоли
І все якось складалось
В малесенькі хвилини
Можливо, щось не вдалось...
Та ми у себе жили.

У себе в рідній хаті
В маленькій Україні
По своєму багатій,
По своєму єдиній.
Не має вам тут місця,
Не має і не буде!!!
Любов, що в нашім серці
Не зникне вже нікуди.

Ніколи та нізащо
Її не загасити
Не може люд пропащий
Нас вчити, як любити!

Аліна Войтенко

[McQueen]

КРИЛА

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Ліна Костенко

[Лора]

Коли смерть присяде на бруствер, спитає - "Ну що тут ти?"
Коли нас, як тісто, місить вогняний вал,
Я не стану смикати Бога - вийду в канал арти.
У піхоти з артою і Богом - зАвжди прямий канал.

Заглушаючи криком в рацію хрипкий голос війни,
Продиктую чарівні цифри, наче магічний код.
Скрипне радіо - "Прийняв. Тримайтеся, пацани".
Решту слів не почую. Бо знову накрив "приход".

Оживе на позиції стадо сталевих слонів,
Поверне свої хоботи в сторону наших бід.
І зайде у стволи із клацанням стиснутий божий гнів,
Для швидкої доставки - без декларацій і мит.

Навіть янголи завмерли в небі - як театральний зал,
Небо теж полюбляє сипати - снігом, градом, дощем.
Дочекалися. Наче кулак по всесвіту стукнув залп.
Другий, третій, а потім іще і ще.

А над нами небо луснуло наче віконне скло,
Аж земля підстрибнула, і трохи змінився ландшафт.
Смерть сиділа на бруствері. Більш немає. Змело.
Та зі стиснутих рук повернулася в серце душа.

"Що там, брате? Прийом? - Та все по плюсах, братан!
Так вломили, що вщент. І цілей більше нема!"
Що я ще відповім? Вклоняюсь тобі, арта!
Не дарма вас кличуть богами. Ой не дарма...

Гліб Бабіч

[Лора]

Життя іде і все без коректур




Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Ліна Костенко

[Лора]

Від тебе, мій Боже, нічого не треба –
ні марного миру, ні тихого неба,
ні зір, що полюють за рибами в морі,
ні чорного сонця, ні горя в покорі.

А втім, що Ти можеш мені показати,
чого я не бачив і зможу прийняти?
Чи друзів моїх, що міцніші за крицю,
чи роздуми-думи, допоки не спиться?

Чи порвані ночі, чи спалені дати,
чи звіку знайомого доброго ката,
що звично сокиру підняв наді мною,
а я передумав конати без бою?

Чи напередодні Твого Великодня
Ти хочеш мені показати безодню,
яку я пізнав аж до йоти, до крихти,
з якою навчився, мов з рідною, жити?

А знаєш що? Дай мені злості з півнеба –
Тобі її, Боже, не так вже і треба,
тому що з моєю змішалася віра.
Якщо в тебе мало – то візьмеш у Звіра.

А ще поверни мені втрачені ранки
без відчаю, жаху, війни, лихоманки.
І ту, що із вогником ледве вловимим
дивилась на мене Твоїми очима.

Anatoliy Anatoliy

(2023)

[Лора]

Поки ми ще рубалися в битві,
Поки ми ще були,
Князь-скоморох ходив по шинках,
І тихо сідав за столи.

Він підливав у келих вино,
А в вуха казки та мед.
Мовляв – ти скажи, а ми все дамо,
Негайно і наперед.

І ти заживеш без війни і турбот,
Без мита і заборон.
Бери скільки треба грошей і свобод,
Коли я залізу на трон.

Веселі як хміль, і сліпі як кроти,
Під хор пісень та коляд,
Вони підхопилися блазня нести
Гуртом до княжих палат.

Ще пили всі за даровизну і мир
І ще не згризли кістки,
А ворог вже тихо заходив у двір,
І землю рвав на шматки

Бо поруч нікого, хто б встав і закрив
Від лиха і ворогів.
Бо ми полягли, а тих хто вцілів
Забрали у ланцюги.

Ось волю і долю несуть до мішка,
На що вона жебраку?
А князь-скоморох забрав п’ятака,
І згинув десь у шинку.

Гліб Бабич
28 березня 2019 року

Вічна Слава Герою і поетові, якій віддав своє життя за нас...