Автор Тема: Казки старого замку. Казка друга. Хранителька.  (Прочитано 55 раз)

Offline Lana

  • Цікавлюсь
  • **
  • Thank You
  • -Receive: 31
  • Повідомлень: 44
  • Стать: Жіноча
Дон-дон-донннн…
Густий дзвін пробивається крізь туман. Навколо нічого не видно ─ наче в повітря налили молоко. Діна йде повільно, обережно ступає по камінню під ногами… Їй трохи дивно пробиратися крізь такий густий туман. І трохи страшно. Але вона продовжує йти на звук дзвону, наче корабель в океані, якій пливе на світло маяка.

Поступово у тумані починає проступати реальність. Вона з'являється, ніби зображення на моніторі дуже старого комп'ютера з дуже повільним з'єднанням – уривчасто, клаптиками… Причому проявляється не лише зображення, а й колір, звук, запах…

Діна починає відчувати тепло каміння, по якому вона ступає. Це стародавнє мудре каміння, яким викладено гарна стара дорога. Всі старі дороги гарні, вони перевірені часом й багатьма людьми, тому Діні приємно ступати босими (ну так, чомусь саме так) ногами по цьому різнокольоровому камінню.
Проступає десь збоку віконце: воно дуже затишне, у ньому світиться свічка на столі, його обрамляють ніжно-рожеві штори… Здається, вікно висить у повітрі…

Діна посміхається і йде далі. Вона починає відчувати і свій одяг. На неї  розкішна циганська спідниця до п'ят.  Діні завжди подобалися такі, але в неї їх зроду не бувало. Але дивуватися Діні ліньки ─ настільки все навколо навіть не стільки красиво, скільки… правильно. А ще на Діні чудова сорочка, яка гарно складена біля коміру ─ такі носили в минулому столітті. І ліф, який затягує і так тонку талію дівчини.
Діна взмахує копицею темних кучерів, і її довгі сережки відгукуються мелодійним передзвоном.

«Напевно, я сплю, ─ думає Діна. ─ Я сплю, і уві сні я ─ циганка… А інакше звідки всі ці чудеса?»

На своєму плечі дівчина відчуває полотняну сумку. Сумка тяжка, значить ─ там щось є . Діна ще не зголодніла, але пити вже хочеться. Вона відкриває сумку і дістає звідти дивну гарну кулю.

Раптом у середині кулі з’являється морда Драконіхі. Діна перелякано здригається і відсахується. Тим часом Драконіха сонно тре очі та запитує:
─ Це ти, матінко? А чого будиш?
Діна деякий час приходить до тями, а потім обережно цікавиться:
─ А ти хто?
Драконіха здивовано округляє очі:
─ Ох, горе яке... Ох ти батюшки, ─ починає голосити вона в кращих рязанських традиціях ... ─ Невже знову пам'ять втратила? Я ж твоя ручна Драконіха, від злих лицарів тобою врятована, приручена і дуже розумна, гарна й слухняна… Ось тільки мужика ніяк не знайду…

Діна раптом все згадує і перериває потік слів Драконіхи:
─  Все-все-все… Вірю, пам'ятаю, шаную… Глашо, як це ми з тобою розминулися? Де ти була? Чи це я кудись зникала?
Глаша хмуриться:
─ У мене в кулі час не так тече. Я його зовсім не помічаю. Поки ти мене не покличеш, я ніби сплю… Значить, це ти кудись зникала, а не я, точно…
Глаша підморгує:
─ Я вилізу, порозминаюсь чуток, га?
Діна киває. Глаша вибирається з кулі і раптом завмирає:
─ А що це, га? Чого воно лише частинами?
Дівчина поводить плечима:
─ Сама не знаю. Тільки його дедалі більше. Значить, скоро все з'явиться.

І ніби на підтвердження цих слів попереду починає промальовуватися справжній замок. Спочатку проявляються контури північної вежі ─ вона (Діна це чомусь знає) найвища і вузька. Потім контуром прокреслюється стіна і починає створюватись із повітря товста та кругла східна вежа. Південна вежа теж кругла і невисока, а ось західна навпаки ─ висока, і на ній майорить дивовижний флюгер: дівчина з драконом.

Діна киває на флюгер:
─ Глашо, вони тобі нікого не нагадують?
Глаша короткозоро вдивляється у фігурки на вежі:
─ Діно, то це ж ми?!

Дорога, нарешті, проявляється вся. До самого замку вона вистелена різнобарвним камінням ─ жовтим, червоним, білим. По краях дороги притулилися вишукані ковані ліхтарі. Їх витонченість та готичний стиль радують Діну ─ чомусь вона вирішує, що ця ідея була геніальною…
«Чия ідея?» ─ Виникає думка і … відразу зникає.

Вони йдуть широкою вулицею. Будинки в місті майже всі не вищі за два поверхи. Складені  з різнокольорового каміння, вони райдужно переливаються на сонечку вітражними скельцями вікон.
Парканів тут, по суті, немає. Тільки легкі огорожі, які заплетені плющем, та кущі шипшини.
Діна привітно киває городянам, що прокинулися. Вони дивляться на Діну та Глашу і раптом починають радісно махати ним руками…

Діна здивована:
─ Глаша, ти щось розумієш?
Глаша невдоволено бурчить:
─ Розумію одне: драконів вони не бояться. А ось чому радіють?…
Нарешті, до Діни підходить старий дід. Він чемно вітається і питає:
─ Чи надовго ви повернулися до нас, Хранителька?

«Ого… ─ думає Діна, ─ ось це я потрапила в халепу… Може, я і Хранителька, але тоді місту не пощастило ─ у мене явна амнезія.»

Вона ввічливо киває дідові:
─ Вибачте, я тут зовсім недавно...
Дід хитро примружується:
─ Не хвилюйтесь, пані Хранителька, я подбаю, щоб вас не турбували доти, доки вся реальність не відновиться для вас. Ви зараз, напевно, бачите не все місто... Та й пам'ятаєте не все, га?
Діна збентежено посміхається:
─ Я взагалі нічого не пам'ятаю… Майже… Хоча зараз мені здається, що дещо…
Дідок киває:
─ Саме так, пані, саме так. Все згадається. Потрібно зовсім небагато часу… Це завжди так відбувається з Хранителями: поки все у порядку і вони не потрібні, вони живуть у якомусь іншому світі і зовсім не пам'ятають, хто вони насправді. Але варто рівновазі Світу похитнутись ─ і кожен Хранитель опиняється у тому світі, за який відповідає. А перехід цей швидко робити не можна ─ це дуже небезпечно… Тому вам і потрібні день-два, щоб усе згадати, як воно насправді… Так…

Дідові слова приголомшують Діну. У голові починається якась карусель. Чийсь голос виразно вимовляє десь всередині неї: «Рівновагу ... утримати рівновагу за всяку ціну». Діна відчуває, що в неї паморочиться в голові. Дідусь вчасно це помічає та відводить дівчину до будинку.
Там Діна падає на ліжко та миттєво засинає. Їй сниться місто, вежі та Глаша, що гордо кружляє над замком.

***
«Здається, я проспала на роботу!» ─ Діна підскочила з ліжка і тільки тут зрозуміла, що, по-перше, вона не вдома, по-друге, вона має щось згадати, по-третє, а де її Драконіха?

Драконіха… Так, ось тепер Діна раптом почала згадувати все й одразу. Немов гірлянда вишикувалися ланцюжком спогади: замок, стражників, напад ворогів, битва біля замку, порятунок короля. Тоді все закінчилося добре. Ось і флюгер ─ він був поставлений на честь порятунку міста нею та Глашою. А дід, у якого вона гостює, то це саме той знаменитий дід Нестор, який завжди пригощав Діну медом, а Глашу ─ квітковим пилком. Дивно, але Драконіхи люблять квітковий пилок.

Діна акуратно розправляє квітчасте покривало на ліжку і виходить надвір. Різнобарвні квіти, які росли навколо, одурманювали солодким ароматом, біля них діловито дзижчали бджоли. Подекуди працювали джмелі, виставивши з квіток свої хвостики. Вдалині знову було чутно дзвін. Діні на мить здалося, що місто накрила сіра імла, тривожне відчуття хмарою пробігло по душі. І Діна рішуче попрямувала до діда Нестора.

Дід сидів на ганку кухні і димів трубкою, пускаючи вгору вигадливі кільця диму.
─ А, прокинулася, пані? ─ усміхнувся він. ─ Чайку, може?
─ І чайку теж, але трохи згодом, ─ задумливо відповіла Діна. — Дідусю, а де у тебе моя кольчуга та меч приховані?
─ Ой, згадала, люба! ─ Дід радісно заметушився.
─ Розумієш, дівчинко, останнім часом щось тривожно у нас. Як дзвін залунає, так неодмінно щось відбувається. Ось нещодавно будинок у Міхея згорів, а тиждень тому ─ наш обоз розбійники пограбували. Ну і так… по дрібницях. А раніше ж у нас якщо й було що погане, так дуже рідко, майже й зовсім не бувало… Містечко у нас гарне, доброю рукою, мабуть, створене.

У голові Діни зненацька звучить дивна фраза: «Голубко, який дивовижно гармонійний проект! У вас дуже добрий погляд на світ!»
Дівчина нервово хитає головою: щось неймовірне відбується з нею в останні дні. Мабуть, жоден психіатр не зміг би зараз поставити їй точний діагноз.
Але ж треба розібратися, що ж тут таке відбувається?

Діна йде за дідом Нестором у підвал, де одягається в кольчугу. Тепер у дворі з'являється юна дівчина, одягнена в лицарський костюм, звичайно, без лат, але у кольчузі та з мечем на поясі.

Дід плескає себе по лобі, зникає на хвилину в сараї й виходить звідти, ведучи на поводу конячку ─ білу красуню Мішель. Діна підходить до коня, ніжно гладить її чубок, дістає наче з повітря шматочок цукру.
«Згадала, ─ схвально киває дід Нестор, ─ конячки завжди своїх господарів пам'ятають…»
Діна свистить залихватські, зовсім по-хлоп'ячому. За хвилину стає чутно шум крил ─ у двір пікірує Глаша.

─ Ну і з якого… переполоху ти мені свистиш? ─ Невдоволено цікавиться вона.
Діна виразно клацає по кулі. Глаша відразу змінює тон:
─ Зараз, хазяйко, дозвольте пакуватися?
Діна посміхається:
─ Чоловіка собі знайшла?
Глаша похмуро хитає головою:
─ Знайдеш їх, як же... У вас, людей, із чоловічою статтю ще нічого, хоч і теж напружено. А у нас, драконів, вони взагалі з глузду з’їхали: по печерах розповзлися, скарби охороняють. Кому вони потрібні ─ скарби ці... Вимремо, згадай моє слово ─ вимремо всі як є.
Глаша прицілюється і ховається у кулю за мить.
─ Молодець, ─ хвалить її Діна і сідає на коня.
─ Дідусю, ─ каже вона, нахиляючись до старого, ─ якщо щось трапиться, то шукайте мене в замку. У нас у місті все і завжди із замку починається. Тому спочатку там все перевіримо. До речі, а дзвін, він на якій церкві дзвонить?
Дід Нестор чухає потилицю:
─ А ось, дівчинко, в тому й фокус, що немає в нас такого дзвона. І це більше всього нам не подобається.

Діна хмуриться: невидимий дзвін лунає цілком виразно. Звідки ж таке наслання на місто?!
Мішель ступає по камінню акуратно, крокуючи, наче на манежі.
Діна посміхається: «Ведмежатко, будь добра, швидше, га? Ти красуня, але в нас багато справ.» Конячка киває і переходить на швидку рись.

Ось і замок. Діна стукає у ворота. Відкривається віконечко і висовується голова якогось дуже юного створіння:
─ Хто? – ламаним басом каже воно.
─ Пані Хранителька, балбес! ─ З легкою іронією відповідає Діна.
Голова зникає і чується характерний звук падіння чогось важкого.
Потім чутно кректання, стогін, пихкання… Нарешті ворота піддаються, повільно підкорюючись сантиметр за сантиметром худенькому підлітку з алебардою. Діна хитає головою:
─ Вибач, стражнику, але невже в місті більше немає чоловіків? Чому на охорону замка ставлять підлітків?
Хлопчик червоніє, блідне і скривджено відповідає:
─ Пані Хранителька, ви не дивіться, що я ростом не вийшов, я вже чоловік, я голюся вже…
Діна м'яко зупиняє палку промову юнака:
─ Як звати тебе, воїне?
─ Януш.
─ Ось що, Януше, не ображайся на мене. Просто є такі місця, де мають стояти досвідчені воїни. Ти ж, дякувати богам, жодного разу не був у бою?
─ Ні, ─ засмутився юнак.
Діна посміхнулася:
─ Януше, бажаю тобі, щоб війни тебе обійшли стороною... Немає в них нічого хорошого, повір мені, Хранительці. Куди краще звичайні дружні бої, щоб не було ні вбитих, ні поранених, щоб ніхто не плакав, втративши коханих... Ти ще встигнеш стати досвідченим та сильним воїном. А поки що… Я з'ясую, що у вас відбувається і попрошу змінити тебе на цьому посту. А ось на оглядової вежі ти цілком згодишся: саме там твоє чіпке око принесе набагато більше користі місту. У мене до тебе прохання: коли ти туди потрапиш, якщо щось незвичайне побачиш, то одразу повідом мені. Тримай…

Діна дістає з кишені свисток. Це незвичайний свисток ─ його Діна почує з будь-якого місця. І чомусь їй здається, що зараз вона робить все правильно. Януш дбайливо приймає в неї з рук свисток, укладає його за пазуху і каже:
─ Дякую вам, пані…
─ Діно, ─ усміхається дівчина, ─ називай мене просто Діно... Я ж теж ще не дуже досвідчена Хранителька... Але я дуже хочу, щоб у цьому місті все і завжди було в порядку.
Глаша тихесенько шепоче зі своєї кулі:
─ Діно, не бентеж хлопчика, він для тебе занадто молодий.
Діна виймає кулю і повільно вимовляє:
─ Якщо… ти… зелена… стара… ящірка… ще хоч раз натякнеш мені на мій вік, я тебе на жабу перетворю!

Глаша виляє хвостом, мов собака, і винувато дивиться Діні у вічі… Весь вигляд її каже: «Біс поплутав, господиня…»
Дівчина хихикає та командує:
─ Усім вийти зі сутінків! Ой, це не з тієї опери... Глашо, вилазь, розімнися, поки є можливість.

Глаша верещить від задоволення і вилітає, одразу набираючи висоту, немов військовий винищувач. Вона починає викручувати над замком фігури вищого пілотажу…
Януш заворожено дивиться на Глашу. Діна хмуриться: якась думка майнула у свідомості… Але яка… І як вона пов’язана з Глашєю?


Offline Lana

  • Цікавлюсь
  • **
  • Thank You
  • -Receive: 31
  • Повідомлень: 44
  • Стать: Жіноча
Re: Казки старого замку. Казка друга. Хранителька.
« Відповісти #1 : 05 Лютий 2023, 11:52:06 »
продовження

***
Знову долинає густий звук дзвона-невидимки.
Януш і Діна обоє здригаються.
─ Ти можеш сказати, звідки цей дзвін? ─ пошепки запитує Діна.
─ Ні, ─ теж переходить на шепіт Януш, ─ але хлопчаки тут у ліс ходили... І ось начебто є там, на далекому узліссі, дзвіниця. Така стара-стара. І її то видно, то ні. Одні кажуть є і бачили, і поряд ходили. А інші ─ немає там нічого, пусте місце. Я ось і думаю, звідти й дзвонить.
Діна замислюється.
Знову в голові раптом чується чийсь голос: «Ні, як хочеш, а тут ця церква ну ніяк не доречна… Та й не пропустять тобі проект із церквою, ніяк не пропустять… Доведеться її прибрати…»

Діна намагається зачепитися за ці фрази ─ вони явно можуть дати ключ до розгадки. Вона задумливо стежить за Глашею, яка виписує кола і виходить на мертву петлю і бочку...
Потім Діна запитує Януша:
─ А ще церкви у місті є?
Хлопчик хитає головою:
─ Немає в місті церков, навіть каплички немає. Коли зводили ─ все як годиться: замок, ратуша, площа, навіть школа. А потім задумалися – церкву ж треба. Отож… Скільки спроб не було збудувати хоч капличку ─ згоряє. І не сказати, щоб народ поганий або місце погане.
Діна посміхається. Вона вже починає здогадуватися, що саме тут і криється біда, що насувається. Що саме у цих фразах спільного, і що робити далі ─ це поки що неясно. Але є зачіпка  і треба подивитися на ту дзвіницю. Неодмінно!
Вона киває Янушу:
─ Я на вежі, а потім ми з тобою підемо ту дзвіницю шукати. Чи не злякаєшся?
Хлопчик спочатку блідне, потім червоніє, але більш-менш твердо відповідає:
─ Я вас охоронятиму, пані…
─ Діна, просто Діна ...

Дівчина повертається, коротко свистить та починає вибиратися на Північну Вежу. Глаша гордо майорить неподалік. Діна входить у вежу. Там сидить варта: двоє сивочолих міцних мужичка п'ють пиво і ріжуться в карти. Діна притуляється до стіни та єхидно посміхається. Поступово один із вартових звертає увагу на дівчину:
─ Чого треба, красуне?
Але на пів слові осікається, підскакує, гублячи стілець, і голосно рапортує:
─ Пані Хранителько, старший варти Грім Рядній.
Діна зберігає суворий вираз на обличчі. Чесно кажучи, їй важко утриматися, щоб не накричати на цього самого Грома, який не гримне, поки мужик не перехреститься, мабуть.
─ Зараз же поясніть, чому під час охорони замку ви п'єте та граєте в карти! ─ дзвінко відчитує його Діна. ─ Та ще старший вартовий! Ганьба! Скільки не з'являюся на цій вежі ─ тут ніколи і ніхто не стоїть на караулі… Наче, ви на складі стратегічної тушонки знаходитесь!
Стражники все чують, і Діна розуміє, що це знову трохи не з тієї опери. Але продовжує у тому ж тоні:
─ Місто! Місто на вас сподівається! Навколо неспокійно! А ви?! Хоч один стражник зараз стоїть на вежі? Хоч на одній із чотирьох?!
Грім, послужливо пригинаючись, помчав перевіряти караули, а Діна вийшла на оглядовий майданчик. Вдалині виднілося… море…

«Коли я встигла зробити море?» – слабо дивується Діна.
«А чому я? Чому зробити? ─ дивується Діна, яка, мабуть, Діна-два.»
Дівчина сумно посміхається: ось вона, шизофренія. А може й ще гірше. Море, тим не менш, є. З одного боку. З іншого ─ гори, з третього ─ ліс. А с четвертого ─ безкінечні поля…
«Ось де церкву й треба було поставити, ─ думає Діна. ─ І щоб обов'язково на пагорбі, і поряд із містом. П'ятиголову… І щоб капличка неподалік теж була.»
Кажуть, церковні дзвони простір очищають. Діна в це щиро вірила. Але у тому житті, яке зрідка пробивалося чиїмись голосами в підсвідомості, ─ здається, вкрай не любили церкви...
«Голубку, вам повністю закриюсь ваш проект!» ─ Це знов зазвучав у підсвідомості голос.
Діна перейшла до того боку, де ліс поступово переходив у поле. По полю текла річка, огинаючи пагорб.

─ Ну ось, ─ каже Діна, ─ ось ідеальне місце для церкви. То чому ніхто її там досі не збудував?!
Глаша підлетіла до Діни і вмостилася на краєчок стіни:
─ Як в тебе справи? ─ немов подружка про побачення запитала Драконіха.
Діна знизала плечима:
─ Глаша, ти не знаєш, чого в них церква не будується?
Драконіха задумалася:
─ Розумієш, Діно, ─ нарешті обережно почала вона, ─ чула я такє стародавнє повір'я: начебто кожній церкві своє місце заздалегідь визначено. І якщо її на це місце не поставити, а спробувати на іншому збудувати, то нічого не вийде. Буде храм горіти, руйнуватиметься, та навіть підривати його будуть, неважливо, з якої причини… Бо не на місці… А якщо на місці стоїть, то ніяка революція його не візьме. А що, тут і справді церкви немає? ─ Глаша злетіла в небо, покружляла і прилетіла назад: ─ Да, немає в них церкви. І все б нічого, та місце в них під неї є.
Діна стрепенулась:
─ І тобі так здається?
Глаша поважно кивнула:
─ Абсолютно. Якщо врахувати, що там дзвіниця вже стоїть…
─ Де?! ─ заволала Діна.
Глаша шарахнулася зі стіни, встигнувши в процесі падіння стати на крило і втриматися.
─ Ти це… наступного разу спочатку хоча б колодою стукни… по голові… А то одразу кричиш на вухо…
Глаша сердилась ─ не кожного разу вдається так налякати дракона, щоб він упав.
Діна зніяковіла:
─ Пробач, Глашо... Але правда ти бачила дзвіницю?
Глаша відсунулася подалі від Діни, сівши міцніше:
─ Бачила, правда…
─ Місце треба показати…
Діна кинулася вниз... Потім схаменулась, повернулася:
─ Грім!
Чоловік вилетів зі сторожки:
─ Слухаю, пані Хранителька!
─ Змінити вартового Януша біля воріт! Я його забираю із собою для виконання особливо важливого доручення.
─ Є, пані! ─ ніби вітром здуло начальника охорони, а Діна свиснула Глаші і пішла до воріт.

***
Біля воріт спостерігалася незвична картина: Януш стояв, висунувши голову у віконце, а, відповідно, решта тулуба бовталася по внутрішній бік. Віконце було зависоке, тому хлопець підтягувався на руках і бовтав ногами в повітрі... При цьому запитував суворо, немов міцно стояв на ногах, а не висів, немов новобранець на турніку.
─ Хто йде?!
З-за воріт почулося щось нерозбірливе.
─ Хто, я питаю!
Діна підійшла ближче і поплескала хлопця по спині:
─ Посуньтеся, пане вартовий...

Вона визирнула у віконце: по той бік воріт стояв дивного вигляду мужик, з довгім волоссям на голові та з величезною бородою. Все його волосся так переплелося між собою, що було незрозуміло, де в нього закінчується борода, де волосся, де вуса… І тільки темні очі недобре виглядали з-під густих брів.
─ Ась? Ми є нетутешні… Ми є далеко їхати, три штуки день їхати.
─ І навіщо їхали, та й ще так далеко? ─ здивувалася Діна.
Чоловік кинув на неї свій колючий погляд:
─ А продавати, купувати… Ми добрий товар мати, мало грошей, багато товар.
Несподівано десь зверху пролунало дзвінке:
─ Ану покажи свій товар! Митницю проходили?

Чоловік здригнувся, зіщулився, якось боком глянув угору і побачив Глашу. Потрібно визнати, що Глаша була драконіхою не першої молодості. Ймовірно, навіть не першою красунею. Але все ж таки навряд чи варто було її ось так лякатися... Чоловік підскочив, підібрав поли одягу, схожого на літній каптан, і рвонув до візка...
Візок-самохідка спритно розвернувся і за хвилину зник за пагорбами.
─ Так, ─ посміхнулась Діна, ─ ось і думай: чи він драконів ніколи не бачив, чи у нього там щось нечисто у візку.
Януш кивнув:
─ Мені він теж зовсім не сподобався. Очі у людини недобрі.
Діна клацнула пальцями:
─ Ось крутиться щось, га? Де я ці очі бачила? Так би мовити, бонжур, се, розумієш, ляві? Ось звідки ця нісенітниця і з цим мужиком?
Януш здивовано знизав плечима.
─ А головне, розумієш, він у мене чомусь пов'язаний із тією самою церковкою, яку у вашому місті так і не збудували…

Діна порилася в сумці, сподіваючись знайти там щось корисне. І витягла звідти аркуш паперу, згорнутий у трубочку. Вони з Янушем розгорнули аркуш і охнули одночасно: на аркуші було намальовано місто: всі будинки, вулички, замок, і море, і ліс, і... струнка легка церква піднімалася на пагорбі, тяглася до неба своїми маківками. Біля неї вигиналася річка, сяючи на сонечку...
─ Не дзвіниця все ж таки, ─ задумливо промовила Діна…
─ Краса яка, ─ охнув Ян, ─ і чого ніхто її на тому місці не здогадався побудувати?
─ Ідемо, ─ рішуче сказала Діна, згортаючи аркуш із малюнком.
─ Куди?
─ Ось на те місце і йдемо. А, так… Збігай-но за тутешнім архітектором, дорогий. Він нам теж знадобиться.

Одних їх до пагорба не відпустили. Пояснили, що часи нині тривожні. Та й дзвін знову брязкотів, не дай, як то кажуть, Бог, щось трапиться… Так що на пагорб підіймалися Діна, Януш, зодчий Прокл, і троє стражників із палацу. Вгорі накручувала кола та спіралі Глаша. Саме Глаша і помітила ворожих лучників по кущах. І, перш ніж ті відкрили вогонь, Драконіха «закосила» їх всіх разом крилом, пройшовшись низько-низько на бриючому.

─ Цікаво, а крокодили літають? ─ промовила Діна, оглядаючи лиходіїв, що лежали рядком.
Глаша з гідністю відповіла:
─ Ще раз таке запитаеш, я тобі анекдот про мавпу розповім.
Діна похитала головою:
─ Глаша, ти диво, ти найдивовижніша і найчарівніша з усіх драконів!
Глаша відразу затихла і запишалася.

Ті, що хотіли по них стріляти, теж здавалися Діні чомусь дуже знайомими. Діна намагалася згадати але марно.
В той час один із зловмисників розплющив око і запитав:
─ Товаришу, нас за що?
Діна здригнулася...
«Товариші, не допустимо релігійної пропаганди! Тільки вперед ─ до міст майбутнього!»
─ Звідки Ви? ─ Запитала вона чоловіка суворо ...
Той замислився:
─ Не пам'ятаю, ─ раптом щиро і здивовано промовив він. ─ Ось пам'ятаю, що сюди йшов стежкою, знав, що ви вороги і вас треба застрелити, а то ви нас застрелите… А ось… І все… А хто я і де ми?
Він озирався на всі боки, наче дитина.
─ Мені ось той замок щось нагадує, ─ сказав він. ─ Не можу згадати, що…
Діна кивнула:
─ Мені твоя фізіономія теж щось нагадує... Якщо ви самі не випаритеся, то доведеться вас у місто брати і під арешт...
Хлопець сумно зітхнув:
─ Я б випарився, але не вмію...
Раптом він збліднів і почав показувати кудись Діні за спину:
─ Дивись, та дивись же… Він з'являється… Це… це як, га?
Діна обернулася: на пагорбі повільно, рівень за рівнем зростала дзвіниця. Складена з кольорового каменю. Вона була затишною та домашньою. Діна підійшла до зростаючої стіни і торкнулася її.

***
─ Сьогодні у нас попередній захист проекту «Старе місто». Свій проект та макет міста представить Діна Храмова. Прошу вас, товаришу Храмова.
Діна виходить до кафедри. Молоді люди ставлять на стіл величезний макет міста. Там є вежі, замок, палац, вулички, будинки, ліхтарі… З одного боку хлюпається море, з іншого – ліс, на пагорбі стоїть церква, прямуючи маківками в небо… Дехто в залі ахкає від захоплення… І тут постає голова комісії:
─ Дозвольте, так би мовити, мені…
Він дістає хустку і витирає густу бороду.
─ Я ось, так би мовити, не зовсім розумію, силь ву пле, значить, чому такі захоплення? Це що, місто майбутнього? Ні і ще раз ні! Товариші, друзі мої, кому потрібний цей середньовічний краєвид? Я вас питаю? А? А церква? У нас церква відокремлена від держави! Навіщо, питаю вас, будувати церкву, якщо ми ще не знесли старі церкви. Так, згоден, частина з них ─ пам'ятки архітектури. Але не всі, товариші, не всі!
─ Церква охороняє простір міста, ─ тихо каже Діна.
Оратор різко повертається до дівчини:
─ А? Товаришу Храмова, як ви сказали? Охороняє? Охороняти ─ функція міліції, а не церкви. Від чого вона там охороняти може? Від чортів? Коротше, моя думка ─ рекомендувати товаришу Храмовий проект переробити, оскільки його ідейний зміст не відповідає моральному кодексу нашої ери.
Встає викладач кафедри, наймиліший Нестор Михайлович. Він каже неквапливо:
─ Мені здається, такі міста потрібні. Не можна будувати лише коробки для сну. Потрібно будувати такі міста, де люди хотіли б жити. А коли люди живуть радісно, то церква, храм ─ це символ захищеності ─ тут я погоджуюсь з Діною…
Але тут просять слова почергово троє молодих аспірантів. Вони, природно, виступають проти ідеологічної слабкості проекту та за його повну переробку.
Діна слухає їх, дивлячись у порожнечу. Так, її проект уже виграв перше місце на виставці у столиці. Так, ним захоплювалися багато людей. Але зараз вона розуміє, що проект потрібно переробляти ─ інакше диплома їй не бачити. Засідання закінчується, і сумний Нестор Михайлович запитує Діну, закурюючи трубку:
─ Ну що, голубонько, змінюємо концепцію? Під місто-музей... А ось церкву доведеться прибрати...

***
Діні дуже хочеться штовхнути від душі два тіла, які ще не прийшли до тями після атаки Драконіхи… Але вона пам'ятає, що вона інтелігентна дівчина… І стримується…
─ Тепер я знаю, чому тут немає храму, ─ каже вона Глаші.

Вона підходить до дзвіниці і веде пальцем по кладці, наче креслить щось.
Поступово дзвіниця рости перестає, але відбувається щось інше: основа дзвіниці розширюється, викладається основа під усю церкву, на всі п'ять глав. Діна креслить, не помічаючи нікого довкола. Люди завмерли, заворожені видовищем. Церква росте, ярус за ярусом, камінчик за камінчиком... Ось уже прийшли люди із міста, спостерігають, побоюються поворухнутися.

На тлі залитого сонцем пагорба стоїть тендітна дівчина, її руки рухаються, немов у незрозумілому танці, легко торкаючись зростаючих стін. І, підкоряючись рухам її рук, росте легкій та світлий храм, якій прямує в небо всіма маківками...
І тільки на світанку, коли останню маківку остаточно добудовано, дівчина опускає руки...
До неї підбігають двоє: юнак і старий, відводять до багаття, пригощають чаєм на травах і укладають спати, дбайливо вкриваючи ковдрою.

Діна спить... Їй сниться старовинне місто. У ньому тиша і гармонія, мир і затишок у кожному будинку. А поряд з містом, на пагорбі, височить храм, сяючи на сонці куполами.

А ще Діні сниться дивний флюгер на вежі замку: дівчина та дракон...
Дзвонить будильник, час на роботу ...