продовження
***
Знову долинає густий звук дзвона-невидимки.
Януш і Діна обоє здригаються.
─ Ти можеш сказати, звідки цей дзвін? ─ пошепки запитує Діна.
─ Ні, ─ теж переходить на шепіт Януш, ─ але хлопчаки тут у ліс ходили... І ось начебто є там, на далекому узліссі, дзвіниця. Така стара-стара. І її то видно, то ні. Одні кажуть є і бачили, і поряд ходили. А інші ─ немає там нічого, пусте місце. Я ось і думаю, звідти й дзвонить.
Діна замислюється.
Знову в голові раптом чується чийсь голос: «Ні, як хочеш, а тут ця церква ну ніяк не доречна… Та й не пропустять тобі проект із церквою, ніяк не пропустять… Доведеться її прибрати…»
Діна намагається зачепитися за ці фрази ─ вони явно можуть дати ключ до розгадки. Вона задумливо стежить за Глашею, яка виписує кола і виходить на мертву петлю і бочку...
Потім Діна запитує Януша:
─ А ще церкви у місті є?
Хлопчик хитає головою:
─ Немає в місті церков, навіть каплички немає. Коли зводили ─ все як годиться: замок, ратуша, площа, навіть школа. А потім задумалися – церкву ж треба. Отож… Скільки спроб не було збудувати хоч капличку ─ згоряє. І не сказати, щоб народ поганий або місце погане.
Діна посміхається. Вона вже починає здогадуватися, що саме тут і криється біда, що насувається. Що саме у цих фразах спільного, і що робити далі ─ це поки що неясно. Але є зачіпка і треба подивитися на ту дзвіницю. Неодмінно!
Вона киває Янушу:
─ Я на вежі, а потім ми з тобою підемо ту дзвіницю шукати. Чи не злякаєшся?
Хлопчик спочатку блідне, потім червоніє, але більш-менш твердо відповідає:
─ Я вас охоронятиму, пані…
─ Діна, просто Діна ...
Дівчина повертається, коротко свистить та починає вибиратися на Північну Вежу. Глаша гордо майорить неподалік. Діна входить у вежу. Там сидить варта: двоє сивочолих міцних мужичка п'ють пиво і ріжуться в карти. Діна притуляється до стіни та єхидно посміхається. Поступово один із вартових звертає увагу на дівчину:
─ Чого треба, красуне?
Але на пів слові осікається, підскакує, гублячи стілець, і голосно рапортує:
─ Пані Хранителько, старший варти Грім Рядній.
Діна зберігає суворий вираз на обличчі. Чесно кажучи, їй важко утриматися, щоб не накричати на цього самого Грома, який не гримне, поки мужик не перехреститься, мабуть.
─ Зараз же поясніть, чому під час охорони замку ви п'єте та граєте в карти! ─ дзвінко відчитує його Діна. ─ Та ще старший вартовий! Ганьба! Скільки не з'являюся на цій вежі ─ тут ніколи і ніхто не стоїть на караулі… Наче, ви на складі стратегічної тушонки знаходитесь!
Стражники все чують, і Діна розуміє, що це знову трохи не з тієї опери. Але продовжує у тому ж тоні:
─ Місто! Місто на вас сподівається! Навколо неспокійно! А ви?! Хоч один стражник зараз стоїть на вежі? Хоч на одній із чотирьох?!
Грім, послужливо пригинаючись, помчав перевіряти караули, а Діна вийшла на оглядовий майданчик. Вдалині виднілося… море…
«Коли я встигла зробити море?» – слабо дивується Діна.
«А чому я? Чому зробити? ─ дивується Діна, яка, мабуть, Діна-два.»
Дівчина сумно посміхається: ось вона, шизофренія. А може й ще гірше. Море, тим не менш, є. З одного боку. З іншого ─ гори, з третього ─ ліс. А с четвертого ─ безкінечні поля…
«Ось де церкву й треба було поставити, ─ думає Діна. ─ І щоб обов'язково на пагорбі, і поряд із містом. П'ятиголову… І щоб капличка неподалік теж була.»
Кажуть, церковні дзвони простір очищають. Діна в це щиро вірила. Але у тому житті, яке зрідка пробивалося чиїмись голосами в підсвідомості, ─ здається, вкрай не любили церкви...
«Голубку, вам повністю закриюсь ваш проект!» ─ Це знов зазвучав у підсвідомості голос.
Діна перейшла до того боку, де ліс поступово переходив у поле. По полю текла річка, огинаючи пагорб.
─ Ну ось, ─ каже Діна, ─ ось ідеальне місце для церкви. То чому ніхто її там досі не збудував?!
Глаша підлетіла до Діни і вмостилася на краєчок стіни:
─ Як в тебе справи? ─ немов подружка про побачення запитала Драконіха.
Діна знизала плечима:
─ Глаша, ти не знаєш, чого в них церква не будується?
Драконіха задумалася:
─ Розумієш, Діно, ─ нарешті обережно почала вона, ─ чула я такє стародавнє повір'я: начебто кожній церкві своє місце заздалегідь визначено. І якщо її на це місце не поставити, а спробувати на іншому збудувати, то нічого не вийде. Буде храм горіти, руйнуватиметься, та навіть підривати його будуть, неважливо, з якої причини… Бо не на місці… А якщо на місці стоїть, то ніяка революція його не візьме. А що, тут і справді церкви немає? ─ Глаша злетіла в небо, покружляла і прилетіла назад: ─ Да, немає в них церкви. І все б нічого, та місце в них під неї є.
Діна стрепенулась:
─ І тобі так здається?
Глаша поважно кивнула:
─ Абсолютно. Якщо врахувати, що там дзвіниця вже стоїть…
─ Де?! ─ заволала Діна.
Глаша шарахнулася зі стіни, встигнувши в процесі падіння стати на крило і втриматися.
─ Ти це… наступного разу спочатку хоча б колодою стукни… по голові… А то одразу кричиш на вухо…
Глаша сердилась ─ не кожного разу вдається так налякати дракона, щоб він упав.
Діна зніяковіла:
─ Пробач, Глашо... Але правда ти бачила дзвіницю?
Глаша відсунулася подалі від Діни, сівши міцніше:
─ Бачила, правда…
─ Місце треба показати…
Діна кинулася вниз... Потім схаменулась, повернулася:
─ Грім!
Чоловік вилетів зі сторожки:
─ Слухаю, пані Хранителька!
─ Змінити вартового Януша біля воріт! Я його забираю із собою для виконання особливо важливого доручення.
─ Є, пані! ─ ніби вітром здуло начальника охорони, а Діна свиснула Глаші і пішла до воріт.
***
Біля воріт спостерігалася незвична картина: Януш стояв, висунувши голову у віконце, а, відповідно, решта тулуба бовталася по внутрішній бік. Віконце було зависоке, тому хлопець підтягувався на руках і бовтав ногами в повітрі... При цьому запитував суворо, немов міцно стояв на ногах, а не висів, немов новобранець на турніку.
─ Хто йде?!
З-за воріт почулося щось нерозбірливе.
─ Хто, я питаю!
Діна підійшла ближче і поплескала хлопця по спині:
─ Посуньтеся, пане вартовий...
Вона визирнула у віконце: по той бік воріт стояв дивного вигляду мужик, з довгім волоссям на голові та з величезною бородою. Все його волосся так переплелося між собою, що було незрозуміло, де в нього закінчується борода, де волосся, де вуса… І тільки темні очі недобре виглядали з-під густих брів.
─ Ась? Ми є нетутешні… Ми є далеко їхати, три штуки день їхати.
─ І навіщо їхали, та й ще так далеко? ─ здивувалася Діна.
Чоловік кинув на неї свій колючий погляд:
─ А продавати, купувати… Ми добрий товар мати, мало грошей, багато товар.
Несподівано десь зверху пролунало дзвінке:
─ Ану покажи свій товар! Митницю проходили?
Чоловік здригнувся, зіщулився, якось боком глянув угору і побачив Глашу. Потрібно визнати, що Глаша була драконіхою не першої молодості. Ймовірно, навіть не першою красунею. Але все ж таки навряд чи варто було її ось так лякатися... Чоловік підскочив, підібрав поли одягу, схожого на літній каптан, і рвонув до візка...
Візок-самохідка спритно розвернувся і за хвилину зник за пагорбами.
─ Так, ─ посміхнулась Діна, ─ ось і думай: чи він драконів ніколи не бачив, чи у нього там щось нечисто у візку.
Януш кивнув:
─ Мені він теж зовсім не сподобався. Очі у людини недобрі.
Діна клацнула пальцями:
─ Ось крутиться щось, га? Де я ці очі бачила? Так би мовити, бонжур, се, розумієш, ляві? Ось звідки ця нісенітниця і з цим мужиком?
Януш здивовано знизав плечима.
─ А головне, розумієш, він у мене чомусь пов'язаний із тією самою церковкою, яку у вашому місті так і не збудували…
Діна порилася в сумці, сподіваючись знайти там щось корисне. І витягла звідти аркуш паперу, згорнутий у трубочку. Вони з Янушем розгорнули аркуш і охнули одночасно: на аркуші було намальовано місто: всі будинки, вулички, замок, і море, і ліс, і... струнка легка церква піднімалася на пагорбі, тяглася до неба своїми маківками. Біля неї вигиналася річка, сяючи на сонечку...
─ Не дзвіниця все ж таки, ─ задумливо промовила Діна…
─ Краса яка, ─ охнув Ян, ─ і чого ніхто її на тому місці не здогадався побудувати?
─ Ідемо, ─ рішуче сказала Діна, згортаючи аркуш із малюнком.
─ Куди?
─ Ось на те місце і йдемо. А, так… Збігай-но за тутешнім архітектором, дорогий. Він нам теж знадобиться.
Одних їх до пагорба не відпустили. Пояснили, що часи нині тривожні. Та й дзвін знову брязкотів, не дай, як то кажуть, Бог, щось трапиться… Так що на пагорб підіймалися Діна, Януш, зодчий Прокл, і троє стражників із палацу. Вгорі накручувала кола та спіралі Глаша. Саме Глаша і помітила ворожих лучників по кущах. І, перш ніж ті відкрили вогонь, Драконіха «закосила» їх всіх разом крилом, пройшовшись низько-низько на бриючому.
─ Цікаво, а крокодили літають? ─ промовила Діна, оглядаючи лиходіїв, що лежали рядком.
Глаша з гідністю відповіла:
─ Ще раз таке запитаеш, я тобі анекдот про мавпу розповім.
Діна похитала головою:
─ Глаша, ти диво, ти найдивовижніша і найчарівніша з усіх драконів!
Глаша відразу затихла і запишалася.
Ті, що хотіли по них стріляти, теж здавалися Діні чомусь дуже знайомими. Діна намагалася згадати але марно.
В той час один із зловмисників розплющив око і запитав:
─ Товаришу, нас за що?
Діна здригнулася...
«Товариші, не допустимо релігійної пропаганди! Тільки вперед ─ до міст майбутнього!»
─ Звідки Ви? ─ Запитала вона чоловіка суворо ...
Той замислився:
─ Не пам'ятаю, ─ раптом щиро і здивовано промовив він. ─ Ось пам'ятаю, що сюди йшов стежкою, знав, що ви вороги і вас треба застрелити, а то ви нас застрелите… А ось… І все… А хто я і де ми?
Він озирався на всі боки, наче дитина.
─ Мені ось той замок щось нагадує, ─ сказав він. ─ Не можу згадати, що…
Діна кивнула:
─ Мені твоя фізіономія теж щось нагадує... Якщо ви самі не випаритеся, то доведеться вас у місто брати і під арешт...
Хлопець сумно зітхнув:
─ Я б випарився, але не вмію...
Раптом він збліднів і почав показувати кудись Діні за спину:
─ Дивись, та дивись же… Він з'являється… Це… це як, га?
Діна обернулася: на пагорбі повільно, рівень за рівнем зростала дзвіниця. Складена з кольорового каменю. Вона була затишною та домашньою. Діна підійшла до зростаючої стіни і торкнулася її.
***
─ Сьогодні у нас попередній захист проекту «Старе місто». Свій проект та макет міста представить Діна Храмова. Прошу вас, товаришу Храмова.
Діна виходить до кафедри. Молоді люди ставлять на стіл величезний макет міста. Там є вежі, замок, палац, вулички, будинки, ліхтарі… З одного боку хлюпається море, з іншого – ліс, на пагорбі стоїть церква, прямуючи маківками в небо… Дехто в залі ахкає від захоплення… І тут постає голова комісії:
─ Дозвольте, так би мовити, мені…
Він дістає хустку і витирає густу бороду.
─ Я ось, так би мовити, не зовсім розумію, силь ву пле, значить, чому такі захоплення? Це що, місто майбутнього? Ні і ще раз ні! Товариші, друзі мої, кому потрібний цей середньовічний краєвид? Я вас питаю? А? А церква? У нас церква відокремлена від держави! Навіщо, питаю вас, будувати церкву, якщо ми ще не знесли старі церкви. Так, згоден, частина з них ─ пам'ятки архітектури. Але не всі, товариші, не всі!
─ Церква охороняє простір міста, ─ тихо каже Діна.
Оратор різко повертається до дівчини:
─ А? Товаришу Храмова, як ви сказали? Охороняє? Охороняти ─ функція міліції, а не церкви. Від чого вона там охороняти може? Від чортів? Коротше, моя думка ─ рекомендувати товаришу Храмовий проект переробити, оскільки його ідейний зміст не відповідає моральному кодексу нашої ери.
Встає викладач кафедри, наймиліший Нестор Михайлович. Він каже неквапливо:
─ Мені здається, такі міста потрібні. Не можна будувати лише коробки для сну. Потрібно будувати такі міста, де люди хотіли б жити. А коли люди живуть радісно, то церква, храм ─ це символ захищеності ─ тут я погоджуюсь з Діною…
Але тут просять слова почергово троє молодих аспірантів. Вони, природно, виступають проти ідеологічної слабкості проекту та за його повну переробку.
Діна слухає їх, дивлячись у порожнечу. Так, її проект уже виграв перше місце на виставці у столиці. Так, ним захоплювалися багато людей. Але зараз вона розуміє, що проект потрібно переробляти ─ інакше диплома їй не бачити. Засідання закінчується, і сумний Нестор Михайлович запитує Діну, закурюючи трубку:
─ Ну що, голубонько, змінюємо концепцію? Під місто-музей... А ось церкву доведеться прибрати...
***
Діні дуже хочеться штовхнути від душі два тіла, які ще не прийшли до тями після атаки Драконіхи… Але вона пам'ятає, що вона інтелігентна дівчина… І стримується…
─ Тепер я знаю, чому тут немає храму, ─ каже вона Глаші.
Вона підходить до дзвіниці і веде пальцем по кладці, наче креслить щось.
Поступово дзвіниця рости перестає, але відбувається щось інше: основа дзвіниці розширюється, викладається основа під усю церкву, на всі п'ять глав. Діна креслить, не помічаючи нікого довкола. Люди завмерли, заворожені видовищем. Церква росте, ярус за ярусом, камінчик за камінчиком... Ось уже прийшли люди із міста, спостерігають, побоюються поворухнутися.
На тлі залитого сонцем пагорба стоїть тендітна дівчина, її руки рухаються, немов у незрозумілому танці, легко торкаючись зростаючих стін. І, підкоряючись рухам її рук, росте легкій та світлий храм, якій прямує в небо всіма маківками...
І тільки на світанку, коли останню маківку остаточно добудовано, дівчина опускає руки...
До неї підбігають двоє: юнак і старий, відводять до багаття, пригощають чаєм на травах і укладають спати, дбайливо вкриваючи ковдрою.
Діна спить... Їй сниться старовинне місто. У ньому тиша і гармонія, мир і затишок у кожному будинку. А поряд з містом, на пагорбі, височить храм, сяючи на сонці куполами.
А ще Діні сниться дивний флюгер на вежі замку: дівчина та дракон...
Дзвонить будильник, час на роботу ...
