─ 1 ─
Человек собаке друг, это знают все вокруг. Понятно всем как дважды два, нет добрее существа.
(популярна пісенька з мультфільму)
«Чорт... Де ж кава? Як зараз пам'ятаю: була ще пара пакетиків. Тільки ось де?» ─ Я вже обшукав усі місця, де міг їх кинути, покласти, засунути, нарешті...
«Скарб ─ це те, що покладено..., ─ буркотів я собі під ніс здивовано, продовжуючи пошук жаданих пакетиків. ─ Були ж, як зараз пам'ятаю.»
Я почав оглядати місця, де вони бути, по ідеї, не могли. Але я ж себе знаю. Тому зазирнув навіть у холодильник, й навіть навіщось глянув у морозильник. Звичайно, пакетиків жаданої кави там не було. Хоча всяке могло статися.
Була в морозильнику кістка дивного вигляду, причому я чітко пам'ятав, що не купував її в найближчому минулому. Тож вона, можливо, завалялася аж з часів Великого Зледеніння.
«Це не твоє?» ─ про всяк випадок запитав я вівчаря, що сидить на кухні і з цікавістю стежить за моїми діями.
Вівчар помахав хвостом.
Що, мабуть, означало: «Кістка не моя, але можу з'їсти. І неважливо, з якого заледеніння вона тут лежить.»
«Ні, ─ зітхнув я. ─ Не можу взяти гріх на душу. Ще отруїшся. Піду в магазин, заразом і поїсти тобі куплю.»
Пес охоче мотнув хвостом ще раз, висловлюючи бажання супроводити мене до магазину. Чесно кажучи, кістка ця не могла нашкодити чотирилапому другу, тому що, коли я підібрав його тижнів два тому, він промишляв біля смітника і, здається, був готовий з'їсти навіть папір.
В мене на той час був поганий настрій на зразок «нікому я не потрібен, ніхто мене не любить», і тому я запропонував Лорду жити разом, що було прийнято ним із захопленням.
А мені, чесно кажучи, довелося переглянути деякі свої погляди на життя. Зокрема, Лорд вважав, що гуляти треба тричі на день, а вихідні максимум проводити разом і на природі. З іншого боку, пес виявився розумним і швидко прийняв правила гуртожитку. До того ж відчуття того, що на мене чекають вдома з нетерпінням і не пилятимуть мене за те, що я прийшов пізніше звичайного або притягнув з собою друзів, ─ коштувало значно більше всіх турбот, що з'явилися з Лордом разом.
Я одягнувся, свиснув псові, і ми вирушили до магазину. В принципі йти було недалеко. Торгова точка поруч із моїм будинком відкрилася півроку тому. Зараз це було не лише місце, де купували продукти, а й тусовка місцевих п'яних громадян, оскільки хитромудрий господар магазину з метою отримання додаткового прибутку організував в одній із секцій торгівлю вином у розлив.
На дверях магазину висіло оголошення: «Вхід із собаками заборонено. Штраф.»
Ну, зрозуміло, собаки всім заважають, а ті людиноподібні горили, що беруть в облогу прилавок з вином з ранку, розлякуючи інших покупців, мабуть, краще, бо платять гроші.
«Лорде, чекай, ─ сказав я, і зайшов до магазину.»
─ 2 ─
«Чим туманніше майбутнє країни, тим частіше люди читають фантастику»
Гаррі Гаррісон
Я не люблю вечора. Ні, звичайно, був час, коли мені подобався цей час доби. Було це у дитинстві. Бабуся вечорами щось готувала смачненьке або читала щось цікаве, іноді з'являлася мама, яка постійно подорожувала, і розповідала всякі неймовірні історії...
Словом, у будинку було затишно, хоча постійно відчувався вітер далеких мандрівок. Мама любила мандрувати. Вона завжди виїжджала раптово (не любила проводів) і так само раптово поверталася, не визнаючи зустрічі на вокзалах та в аеропорту.
Єдиний член сім'ї, який мандрував з мамою, був щур Розумник. Розумник справді був вкрай кмітливий і чудово лагодив з бабусиною папугою Нортом. Ця парочка постійно про щось розмовляла. Так-так, саме розмовляла. Я часто спостерігала, як вони сидять поруч і мовчать. Але при цьому відчувалося, що це не просте мовчання.
Норт нудьгував, коли виїжджала мама і забирала щура з собою. Я сумувала разом із Нортом, але, переважно, за мамою. Бабуся хмурилася і бурчала щось незрозуміле про людей, яким не вистачає терпіння планувати час так, щоб сім'я не гадала, коли повернеться господиня. Мені ж було достатньо того, що мама завжди була щасливою, а дні, проведені з нею, перетворювалися на свята.
Одне засмучувало маму: я росла, на її думку, надто розсудливою. У дитинстві я відмовлялася читати казки, а коли стала старшою, не любила читати будь-яку фантастику, вважаючи її несерйозною і марною тратою часу. Але навчалася я чудово, вступила до інституту, вийшла заміж... Була як усі. Потім, підтверджуючи статистичні дані про високий відсоток розлучень, розлучилася. Здається, мама і бабуся за цієї події не перехрестилися лише тому, що не мали такого рефлексу взагалі. Але щось типу «Слава Богові» вони все ж таки вимовили…
А потім бабуся вмерла… Мене не було в місті в той час. Я навіть запідозрила, що бабуся передчувала наближення смерті, тому вона й відправила мене в ту подорож до Криму…
Ще рік ми з мамою прожили разом, а потім вона раптом вирішила поїхати до Африки. Звичайно, спитала, чи не хочу я поїхати з нею. Але Африка мене якось не надихала, про що я і сказала мамі. З того часу ми з нею тільки переписувалися та розмовляли по телефону.
До себе в гості мама мене не запрошувала, але іноді приїжджала сама, дотримуючись тієї самої звички: не зустрічати і не проводжати. Що ж, у кожного свої дива та звички...
Так я почала повністю самостійне життя. Працювала я у фірмі. Офіційно робочий день починався годині об одинадцятої, закінчувався годині о восьмій вечора. Але практично мій телефон замовкав десь о другій годині ночі і будив мене своїм неприємним сигналом виклику годин о сьомій години ранку.
Я змінювала мелодії на телефоні, тому що від одного й того ж сигналу можна було просто отримати нервовий зрив. Коли дзвінки переспрямовувались на Анечку, я відчувала себе частково нормальною людиною, але самотньою, бо тоді не знала, чим зайнятися вечорами.
Телевізора я не дивилася принципово, бо щиро не розуміла, як можна захоплюватись переглядом цієї сумнівної суміші новин, «мильних опер» (серіалів) та всякого роду низькопробних шоу. Тому телевізор поступово перетворювався на прилад для збирання пилу. І я всерйоз замислювалась над тим, щоб віднести цей ящик до найближчого сміттєзвалища ─ може, комусь від цього буде радість...
Був ще комп'ютер, але, оскільки це переважно був робочий інструмент, я навідріз відмовлялася відпочивати, дивлячись на монітор.
Якось так вийшло, що я почала читати книги, яких у нашому домі було достатньо. Ні, читала я і до цього багато. Але всі книги, що належали до реалізму у будь-якому вигляді, вже були прочитані. Тому в один чудовий нудний вечір я все ж таки зважилася взяти з полиці книгу з фантастичним романом і почала освоювати нові світи.
Дивно, але мені сподобалося. Мабуть, душа вже давно хотіла втекти подалі від цієї набридлої реальності і тільки й чекала на звільнення. Я почала читати все поспіль, книгу за книгою, дивуючись, як це мені раніше здавалося, що це марна трата часу.
Був уже пізній вечір, коли я відірвалася від читання чергової карколомної фантазії, дивуючись, як тільки авторам спадають на думку такі ідеї.
«Напевно, вони тренуються з дитинства», ─ подумала я. Пішла на кухню, щоб випити чаю або кави (я ще не вирішила що саме). І тут виявилось, що вдома закінчилася вкрай необхідна для життя річ ─ цукор. Я могла обійтися без будь-якої їжі, але без цукру життя переставало здаватися мені привабливим.
Я переглянула зміст всіх полиць і шафок у пошуках варіантів заміни цукру, наприклад: печива, цукерок, цукрової пудри, зрештою...
Але доля не була прихильна до мене саме цього вечора.
Терпіти не можу гуляти пізно увечері, хоча магазин був зовсім поруч ─ у сусідньому будинку. Але… нічого не поробиш. Треба йти.
«Ось піду і куплю не тільки цукор, але ще пару тістечок. І влаштую собі невелике свято!» ─ Нарешті я знайшла для себе переконливий привід для прогулянки.
Біля крамниці сидів пес. Безперечно, вівчар, тільки дуже вже великий.
«Ну що? Хазяїна чекаєш?» ─ Запитала я, проходячи повз.
Пес махнув хвостом і глянув на мене. Погляд його здався мені якімсь оцінюючим.
«Що тільки не привидиться увечері, ─ хмикнула я. ─ Все фантастика ця ... Незабаром звірі почнуть зі мною говорити».
«А що? ─ обізвався єхидно внутрішній голос. ─ Поживеш ще на самоті, так і стільці почнуть розмовляти.»
«Мовчав би вже», ─ пробурчала я, заходячи до магазину.
Усередині знову юрмилися ці «квіти» людства (уявляю «ягідки»), що прагнуть вина в розлив. Обійшовши їх далекою параболою, я підійшла до відділу бакалії, розмірковуючи про дивну традицію росіян все погане називати квітами. Про неприємності, наприклад, кажуть: «Це ще квіточки ─ ягідки будуть попереду». Газ нервово-паралітичної дії називають «Черемхою», а трупи, що виявляються навесні, міліція завзято називає «пролісками».
У м'ясного відділу купував гарну м'ясну кісточку молодий чоловік. Придивившись, я побачила повідець, якій звисав з кишені.
«Щастить тобі, пес, ─ подумала я. ─ Тобі таку класну кістку купили».
Придбав цукор та пару тістечок, я попрямувала до виходу...
Як виявилося, до виходу вирушила не я одна. Хоча я б воліла обійтися без такого супроводу. Вивалившись за мною на вулицю, п'яна горила (хоча до горил я, мабуть, ставлюся краще) спробувала схопити мене за лікоть, та на всю вулицю заволала про своє бажання піти за мною на край світу. Не встигла я схаменутися, як з'явився пес, який ще раз довів просту істину, що собака ─ друг людини, а не горилі.
Коротко рикнувши, пес вчепився в рукав п'яного чоловіка і...
Якщо мені не привиділося, пес провів прийом з перекиданням чоловіка через плече, тьху, через спину. Як це вийшло ─ не знаю, але через секунду мужик тихо відпочивав біля ґанку, навіть не намагаючись підвестися.
Хазяїн пса, мені не здалося, теж здивувався. Ми подивилися один на одного та засміялися.
─ Здається, у вас не пес, а ніндзя якийсь ─ сказала я.
─ Ось і мені тепер так здається, ─ невпевнено сказав хлопець. ─ А давайте ми з Лордом вас додому доведемо, все одно гуляємо.
─ Давайте, ─ погодилася я. ─ Хто їх знає, цих горил, раптом ув'яжеться ще.
Поки ми йшли до мого під'їзду, я дізналася, що хлопець є господарем цього чудового пса нещодавно і ще не знає всіх його талантів.
─ Лорд взагалі розумний, ─ казав Артем. ─ Але сьогодні він справжній молодець. Навіть я не встиг так швидко зреагувати.
Так, дякую тобі, Лорде! ─ я вдячно подивилась на пса, а потім звернулась до його хазяїна. ─ Пам'ятаєте, як у мультику: «Якби у мене такий кіт був, я б, може, й не одружився».
─ А я і не одружений. ─ Артем трохи зніяковів і посміхнувся. ─ Тому, мабуть, і Лорда до себе жити взяв. Іноді вечорами таке накочує ─ хоч вішайся. А тепер ось Лорд поруч, а він хоч і не зовсім людина, але вже й не собака, так?
─ Так, ─ погодилася я.
Якби я знала, наскільки ми тоді були близькі до істини.
