Автор Тема: Обережно! Чужа реальність! (повість)  (Прочитано 126 раз)

Offline Lana

  • Цікавлюсь
  • **
  • Thank You
  • -Receive: 31
  • Повідомлень: 44
  • Стать: Жіноча
─ 1 ─
Цитувати
Человек собаке друг, это знают все вокруг. Понятно всем как дважды два, нет добрее существа.
(популярна пісенька з мультфільму)

«Чорт... Де ж кава? Як зараз пам'ятаю: була ще пара пакетиків. Тільки ось де?» ─ Я вже обшукав усі місця, де міг їх кинути, покласти, засунути, нарешті...
 «Скарб ─ це те, що покладено..., ─ буркотів я собі під ніс здивовано, продовжуючи пошук жаданих пакетиків. ─ Були ж, як зараз пам'ятаю.»

Я почав оглядати місця, де вони бути, по ідеї, не могли. Але я ж себе знаю. Тому зазирнув навіть у холодильник, й навіть навіщось глянув у морозильник. Звичайно, пакетиків жаданої кави там не було. Хоча всяке могло статися.
Була в морозильнику кістка дивного вигляду, причому я чітко пам'ятав, що не купував її в найближчому минулому. Тож вона, можливо, завалялася аж з часів Великого Зледеніння.

«Це не твоє?» ─ про всяк випадок запитав я вівчаря, що сидить на кухні і з цікавістю стежить за моїми діями.
Вівчар помахав хвостом.
Що, мабуть, означало: «Кістка не моя, але можу з'їсти. І неважливо, з якого заледеніння вона тут лежить.»
«Ні, ─  зітхнув я. ─  Не можу взяти гріх на душу. Ще отруїшся. Піду в магазин, заразом і поїсти тобі куплю.»

Пес охоче мотнув хвостом ще раз, висловлюючи бажання супроводити мене до магазину. Чесно кажучи, кістка ця не могла нашкодити чотирилапому другу, тому що, коли я підібрав його тижнів два тому, він промишляв біля смітника і, здається, був готовий з'їсти навіть папір.

В мене  на той час був поганий настрій на зразок «нікому я не потрібен, ніхто мене не любить», і тому я запропонував Лорду жити разом, що було прийнято ним із захопленням.
А мені, чесно кажучи, довелося переглянути деякі свої погляди на життя. Зокрема, Лорд вважав, що гуляти треба тричі на день, а вихідні максимум проводити разом і на природі. З іншого боку, пес виявився розумним і швидко прийняв правила гуртожитку. До того ж відчуття того, що на мене чекають вдома з нетерпінням і не пилятимуть мене за те, що я прийшов пізніше звичайного або притягнув з собою друзів, ─  коштувало значно більше всіх турбот, що з'явилися з Лордом разом.

Я одягнувся, свиснув псові, і ми вирушили до магазину. В принципі йти було недалеко. Торгова точка поруч із моїм будинком відкрилася півроку тому. Зараз це було не лише місце, де купували продукти, а й тусовка місцевих п'яних громадян, оскільки хитромудрий господар магазину з метою отримання додаткового прибутку організував в одній із секцій торгівлю вином у розлив.

На дверях магазину висіло оголошення: «Вхід із собаками заборонено. Штраф.»
Ну, зрозуміло, собаки всім заважають, а ті людиноподібні горили, що беруть в облогу прилавок з вином з ранку, розлякуючи інших покупців, мабуть, краще, бо платять гроші.
«Лорде, чекай, ─ сказав я, і зайшов до магазину.»



─ 2 ─


Цитувати
«Чим туманніше майбутнє країни, тим частіше люди читають фантастику»
    Гаррі Гаррісон
 
Я не люблю вечора. Ні, звичайно, був час, коли мені подобався цей час доби. Було це у дитинстві. Бабуся вечорами щось готувала смачненьке або читала щось цікаве, іноді з'являлася мама, яка постійно подорожувала, і розповідала всякі неймовірні історії...
 Словом, у будинку було затишно, хоча постійно відчувався вітер далеких мандрівок. Мама любила мандрувати. Вона завжди виїжджала раптово (не любила проводів) і так само раптово поверталася, не визнаючи зустрічі на вокзалах та в аеропорту.

Єдиний член сім'ї, який мандрував з мамою, був щур Розумник. Розумник справді був вкрай кмітливий і чудово лагодив з бабусиною папугою Нортом. Ця парочка постійно про щось розмовляла. Так-так, саме розмовляла. Я часто спостерігала, як вони сидять поруч і мовчать. Але при цьому відчувалося, що це не просте мовчання.

Норт нудьгував, коли виїжджала мама і забирала щура з собою. Я сумувала разом із Нортом, але, переважно, за мамою. Бабуся хмурилася і бурчала щось незрозуміле про людей, яким не вистачає терпіння планувати час так, щоб сім'я не гадала, коли повернеться господиня. Мені ж було достатньо того, що мама завжди була щасливою, а дні, проведені з нею, перетворювалися на свята.

Одне засмучувало маму: я росла, на її думку, надто розсудливою. У дитинстві я відмовлялася читати казки, а коли стала старшою, не любила читати будь-яку фантастику, вважаючи її несерйозною і марною тратою часу. Але навчалася я чудово, вступила до інституту, вийшла заміж... Була як усі. Потім, підтверджуючи статистичні дані про високий відсоток розлучень, розлучилася. Здається, мама і бабуся за цієї події не перехрестилися лише тому, що не мали такого рефлексу взагалі. Але щось типу «Слава Богові» вони все ж таки вимовили…

А потім бабуся вмерла… Мене не було в місті в той час. Я навіть запідозрила, що бабуся передчувала наближення смерті,  тому вона й відправила мене в ту подорож до Криму…

Ще рік ми з мамою прожили разом, а потім вона раптом вирішила поїхати до Африки. Звичайно, спитала, чи не хочу я поїхати з нею. Але Африка мене якось не надихала, про що я і сказала мамі. З того часу ми з нею  тільки переписувалися та розмовляли  по телефону.
До себе в гості мама мене не запрошувала, але іноді приїжджала сама, дотримуючись тієї самої звички: не зустрічати і не проводжати. Що ж, у кожного свої дива та звички...

Так я почала повністю самостійне життя. Працювала я у фірмі. Офіційно робочий день починався годині об одинадцятої, закінчувався годині о восьмій вечора. Але практично мій телефон замовкав десь о другій годині ночі і будив мене  своїм неприємним сигналом виклику годин о сьомій години ранку.
Я змінювала мелодії на телефоні, тому що від одного й того ж сигналу можна було просто отримати нервовий зрив. Коли дзвінки переспрямовувались на Анечку, я відчувала себе частково нормальною людиною, але самотньою, бо тоді не знала, чим зайнятися вечорами.
 
Телевізора я не дивилася принципово, бо щиро не розуміла, як можна захоплюватись переглядом цієї сумнівної суміші новин, «мильних опер» (серіалів) та всякого роду низькопробних шоу. Тому телевізор поступово перетворювався на прилад для збирання пилу. І я всерйоз замислювалась над тим, щоб віднести цей ящик до найближчого сміттєзвалища ─ може, комусь від цього буде радість...
Був ще комп'ютер, але, оскільки це переважно був робочий інструмент, я навідріз відмовлялася відпочивати, дивлячись на монітор.

Якось так вийшло, що я почала читати книги, яких у нашому домі було достатньо. Ні, читала я і до цього багато. Але всі книги, що належали до реалізму у будь-якому вигляді, вже були прочитані. Тому в один чудовий нудний вечір я все ж таки зважилася взяти з полиці книгу з фантастичним романом і почала освоювати нові світи.
Дивно, але мені сподобалося. Мабуть, душа вже давно хотіла втекти подалі від цієї набридлої реальності і тільки й чекала на звільнення. Я почала читати все поспіль, книгу за книгою, дивуючись, як це мені раніше здавалося, що це марна трата часу.

Був уже пізній вечір, коли я відірвалася від читання чергової карколомної фантазії, дивуючись, як тільки авторам спадають на думку такі ідеї.
«Напевно, вони тренуються з дитинства», ─ подумала я. Пішла на кухню, щоб випити чаю або кави (я ще не вирішила що саме). І тут виявилось, що вдома закінчилася вкрай необхідна для життя річ  ─ цукор. Я могла обійтися без будь-якої їжі, але без цукру життя переставало здаватися мені привабливим.
Я переглянула зміст всіх полиць і шафок у пошуках варіантів заміни цукру, наприклад: печива, цукерок, цукрової пудри, зрештою...
Але доля не була прихильна до мене саме цього вечора.

Терпіти не можу гуляти пізно увечері, хоча магазин був зовсім поруч ─ у сусідньому будинку. Але… нічого не поробиш. Треба йти.

«Ось піду і куплю не тільки цукор, але ще пару тістечок. І влаштую собі невелике свято!» ─ Нарешті я знайшла для себе переконливий привід для прогулянки.

Біля крамниці сидів пес. Безперечно, вівчар, тільки дуже вже великий.
«Ну що? Хазяїна чекаєш?» ─ Запитала я, проходячи повз.
Пес махнув хвостом і глянув на мене. Погляд його здався мені якімсь оцінюючим.
 
«Що тільки не привидиться увечері, ─ хмикнула я. ─ Все фантастика ця ... Незабаром звірі почнуть зі мною говорити».
«А що? ─ обізвався єхидно внутрішній голос. ─ Поживеш ще на самоті, так і стільці почнуть розмовляти.»
«Мовчав би вже», ─ пробурчала я, заходячи до магазину.

Усередині знову юрмилися ці «квіти» людства (уявляю «ягідки»), що прагнуть вина в розлив. Обійшовши їх далекою параболою, я підійшла до відділу бакалії, розмірковуючи про дивну традицію росіян все погане називати квітами. Про неприємності, наприклад, кажуть: «Це ще квіточки ─ ягідки будуть попереду». Газ нервово-паралітичної дії називають «Черемхою», а трупи, що виявляються навесні, міліція завзято називає «пролісками».

У м'ясного відділу купував гарну м'ясну кісточку молодий чоловік. Придивившись, я побачила повідець, якій звисав з кишені.
«Щастить тобі, пес, ─ подумала я. ─ Тобі таку класну кістку купили».
Придбав цукор та пару тістечок, я попрямувала до виходу...

Як виявилося, до виходу вирушила не я одна. Хоча я б воліла обійтися без такого супроводу. Вивалившись за мною на вулицю, п'яна горила (хоча до горил я, мабуть, ставлюся краще) спробувала схопити мене за лікоть, та на всю вулицю заволала про своє бажання піти за мною на край світу. Не встигла я схаменутися, як з'явився пес, який ще раз довів просту істину, що собака ─ друг людини, а не горилі.

Коротко рикнувши, пес вчепився в рукав п'яного чоловіка і...
Якщо мені не привиділося, пес провів прийом з перекиданням чоловіка через плече, тьху, через спину. Як це вийшло ─ не знаю, але через секунду мужик тихо відпочивав біля ґанку, навіть не намагаючись підвестися.

Хазяїн пса, мені не здалося, теж здивувався. Ми подивилися один на одного та засміялися.
─ Здається, у вас не пес, а ніндзя якийсь ─ сказала я.
─ Ось і мені тепер так здається, ─ невпевнено сказав хлопець. ─  А давайте ми з Лордом вас додому доведемо, все одно гуляємо.
─ Давайте, ─ погодилася я. ─ Хто їх знає, цих горил, раптом ув'яжеться ще.

Поки ми йшли до мого під'їзду, я дізналася, що хлопець є господарем цього чудового пса нещодавно і ще не знає всіх його талантів.
─ Лорд взагалі розумний, ─ казав Артем. ─ Але сьогодні він справжній молодець. Навіть я не встиг так швидко зреагувати.
Так, дякую тобі, Лорде! ─ я вдячно подивилась на пса, а потім звернулась до його хазяїна. ─ Пам'ятаєте, як у мультику: «Якби у мене такий кіт був, я б, може, й не одружився».
─ А я і не одружений. ─ Артем трохи зніяковів і посміхнувся. ─ Тому, мабуть, і Лорда до себе жити взяв. Іноді вечорами таке накочує ─ хоч вішайся. А тепер ось Лорд поруч, а він хоч і не зовсім людина, але вже й не собака, так?
─ Так, ─ погодилася я.

Якби я знала, наскільки ми тоді були близькі до істини.


Offline Lana

  • Цікавлюсь
  • **
  • Thank You
  • -Receive: 31
  • Повідомлень: 44
  • Стать: Жіноча
Re: Обережно! Чужа реальність! (продовження 1)
« Відповісти #1 : 10 Лютий 2023, 19:52:40 »
─ 3 ─

Цитувати
Чудеса бувають лише в Різдвяну ніч.
Але, не сподівайтеся на дива і завжди беріть з собою потужний ліхтар, рацію та GPS, що діє (останні тримайте в теплі).
   
(Зі щоденника одного мандрівника)
 
Я прокинувся вночі, наче щось мене штовхнуло. Лорда в кімнаті не було, хоча він зазвичай намагався прилаштуватися або на моєму ліжку, або поруч на підлозі, якщо ставало занадто спекотно. На кухні деренчав холодильник. Цьому «трактору» було вже років двадцять. Тому працював він шумно, але поки що морозив якісно, тому я мирився з його нічним ревінням та брязканням.
 
У квартирі безперечно щось відбувалося, але я не міг зрозуміти, що саме. Ага, таємниче дряпання чулося з вітальні. Я увійшов і ввімкнув світло. Лорд стояв біля старовинної шафи з книгами.
Раритет цей, темний, з різьбленими дверцятами, дістався мені у спадок від діда. Особисто мені шафа подобалася, тому що в неї багато що містилося. Однак, лад на полицях не наводився вже багато років, тому мені навіть страшно було подумати, що там могло б знайтися.

Так ось ... Лорд щось намагався щось видряпати з-під цієї шафи. Причому в мене склалося повне враження, що пес намагається якнайменше шуміти при цьому. Він обернувся і побачив мене. Хвіст його винувато ворухнувся, мовляв: «Ти не гнівайся, хазяїне, розбудив я тебе тут зі своїми справами».

«Ну ні, ─ сказав я, сідаючи поруч і заглядаючи під шафу. ─ Вже кажіть відверто, пане, будьте ласкаві, що ви там шукали?...»

Упс... На підлозі під шафою лежав ключ, старовинний, під стать шафі. Можу заприсягтися ─ його там раніше не було. Ні, я не стверджую, що порядок у мене ідеальний, але все ж таки я пилососів періодично і під шафою. І що цей «золотий» ключик відкриває?

«Лорде, ось ти у нас явно в курсі, що їм відкривають», ─ запитав я.
Пес махнув хвостом і ткнувся мокрим носом у мою руку, явно підштовхуючи  мене кудись.
«Куди? ─ знов запитав я. ─ Вище? Так? Ще правіше? Лорде, ти знущаєшся? Тут нічого нема!»

І тут я побачив трохи помітні щілини, які утворювали квадрат сантиметрів у п'ять на всі боки. Я знайшов ножа та підчепив краєчок квадрату. Ага! Так і є... Ось вона, замкова щілина під ключ!

«Та-ак ... ─ Протягнув я, звертаючись безпосередньо до Лорда. ─ І ти знав про це... Як це могло статися?»

Лорд вичікуючи глянув на мене, потім стукнув лапою по шафі  ─ відкривай, мовляв...
Я знизав плечима і засунув ключ у свердловину. Ключ легко перекинувся у замку, наче замок цей щодня змащували.
Дверцята відійшла вбік і я побачив …


─ 4 ─

Цитувати
У кожного свій скелет у шафі, якій має погану звичку вивалюватися в самий невідповідний момент.   
Вікі словник.
Фантастика, казки, фентезі... Книги від підлоги до стелі...Я дивилася на них, прикидаючи, щоб ще почитати. Ось завдання.

«Ага! Ось ця книга… Здається, мама щось говорила про неї.»

Високо... Зітхнувши, я пішла за драбиною. Ось і потрібна полиця, ось і книга в класичній суворій обкладинці. Я потяглася, акуратно підчепила корінець і витягла омріяну книгу з щільно забитого ряду...

Щось зашелестіло... Мені здалося, що в мене пливе перед очима. Вчепившись у драбину, я здивовано дивилася на те, як полиця плавно поїхала вбік і переді мною виявилися високі різьблені двері.

«Тихо шифером шурша... ─ промайнула думка. ─ Що ж це робиться, громадяни, га?»

Не пам'ятаю, скільки я просиділа на драбині, тупо дивлячись на двері. Ніколи не чула про таємні кімнати в нашій квартирі. А як би ви поводилися, виявивши, що у вашій квартирі, нехай у старому будинку, але не в особняку ж фамільному, опинилися двері, про існування яких ви не знали?
 
Я була одна, на дворі ніч, і бажання відчиняти ці двері, якщо чесно, особливого не було. Але й лягати спати, знаючи, що є якась таємнича кімната, але не знаючи, що в ній, мені теж абсолютно не хотілося. Так, я все життя, схоже, прожила в квартирі зі схованкою, і мені це не заважало: про що не знаєш, то не турбує, чи знаєте...

Тепер же я про це знала і розуміла, що не зможу заснути, доки не відчиню ці двері. Але ж було жах, як страшно...
«Добре, ─ вирішила я. ─ Зараз встаємо, йдемо на перекур, потім починаємо операцію «Таємна кімната».»

Я вийшла на кухню, налила собі каву, запалила і почала обмірковувати становище. Що ми знаємо про таємні кімнати? Довелося визнати, що нічого хорошого.

Уява послужливо пропонувала картинки то скелету, то скрині з фамільними коштовностями. (Розмріялася я, однак, у нас там міг бути скоріше скелет, ніж коштовності.) Ще пропонувала таємну базу інопланетян та машина часу. Уява моя не на жарт розійшлася… Дійшовши до марсіан, що чекають мене на порозі, я нервово здригнулася і рішуче встала ...

«Краще один раз побачити, ніж сто разів придумати», ─ остаточно вирішила я, і на напівзігнутих  колінах поплелася до таємничих дверей. Увімкнувши всі лампи, що були в кімнаті, я рішуче потягла за ручку.

Двері відчинилися, навіть не рипнувши. Світло, яке проникало через отвір, вихоплювало з темряви низький столик, крісло і книжкові полиці вздовж стін, такі ж, як у бібліотеці.

Помацавши по стіні в пошуках вимикача, я зрозуміла, що такого щастя тут не передбачено, та й лампи під стелею не спостерігалося. Чесно кажучи, я не чекала такої прози від таємної кімнати.

Зітхнувши, я вирішила подивитись, які книги стоять на полицях. Для цієї справи були потрібні свічки (ну, не тримаю я в будинку ліхтариків). Встановивши свічник на столику, я навмання витягла одну з книжок.
 
«Ось так і божеволіють», ─ подумалося мені, коли я виявила, що, по-перше, книга старовинна і рукописна, по-друге, я нічого не розумію в цих значках, якими написаний текст.
Ну хоч би якась буква була б знайома, а то взагалі ніяких натяків на знайомі алфавіти. Я взяла ще одну книгу... З тим самим успіхом.

Я взяла свічку і пройшлася вздовж полиць. Схоже, всі книги тут були такі: старовинні, рукописні та абсолютно незрозумілі. А це вже цікаво. Я подумала, що непогано було би взяти одну з них із собою і спробувати розглянути її більш уважніше при нормальному освітленні. Але тільки-но я переступила поріг кімнати ─ книга, начебто її хтось тримав на магніті чи пружині, вирвалася з рук і плюхнулася на столик.

«Та-ак ... ─ Протягнула я. ─ Не хочемо, значить, на світло вилазити!».

Дивна річ, мене а нітрохи не здивувала поведінка книги, ніби я щодня мала справу з такими норовистими фоліантами. Для подальших експериментів потрібно трохи подумати, тому я відклала розбірки до наступного дня і вийшла з кімнати.

Як тільки я вийшла і зачинила двері, полиця знову стала на своє місце.


Offline Lana

  • Цікавлюсь
  • **
  • Thank You
  • -Receive: 31
  • Повідомлень: 44
  • Стать: Жіноча
Обережно! Чужа реальність! (продовження 2)
« Відповісти #2 : 12 Лютий 2023, 20:10:44 »
─ 5 ─

Цитувати
«Кільце (геометрична фігура) ─ плоска геометрична фігура, що є частиною площини між двома колами різного радіусу, що мають загальний центр.»

Це було схоже на пульт керування. Екран, безліч кнопок із незрозумілими написами, набір дисків на поличці збоку.
«Лорде, а ось цікаво, що це? ─ спитав я. ─ Якщо я тут щось натисну, будинок не вибухне?»
Було схоже, що Лорд був в курсі подій  і, навіть, уявляв  на яку кнопку натискати, але сказати мені не міг.
─ Ех, друже, ─ сказав я. ─ Як би нам почати спілкуватися продуктивніше,  а не мовою жестів та поглядів.

Лорд радісно замахав хвостом, піднімаючі пилюку, гавкнув і тицьнув носом у кут полиці.
Я подивився, що він там знайшов, і побачив кільце, одягнене на невеликий виступ. Кільце було просте ─ смужка невідомого мені металу з гравіюванням. Я взяв його до рук, намагаючись прочитати напис. І знову нічого не зрозумів. Лорд ще раз скромно гавкнув і повиляв хвостом.

─ І що ти пропонуєш? ─ Запитав я. ─ Одягти його?
─ Р-гав, ─ як-то дуже ствердно заявив пес.
─ Слухаю і підкоряюсь... ─ В ту мить я почував себе останнім ідіотом, але одягнув кільце на палець і ще раз глянув на Лорда. ─ Ну, і що далі?
─ Читай повчання, там все сказано, ─ позіхнувши, заявив Лорд.
─ Які повчання? ─ Запитав я автоматично. Потім сів просто на підлогу і здивовано глянув на пса. ─ Що ти сказав?
– Сказав, інструкцію читай. Дивись на полиці, там лежить керівництво, – відповів Лорд. ─ Головне, не нервуй. Ще рано.
─ Оце так, ─ пробурмотів я. ─ Мій пес заговорив. Мені вже час лікуватися чи це не лікується?
– Це не лікується, – твердо заявив Лорд. ─ Ти одягнув кільце, це ключ. У тебе було бажання зрозуміти, що я говорю. Зараз розумієш. Але не всі бажання будуть виконуватися, тільки ті, що стосуються Шляху.
─ Якого такого шляху?
─ Просто Шляху. Я – провідник, кільце – ключ, пульт – вибір. Решта залежить від тебе.
Я взяв маленьку книжку з пульта, відкрив її та почав читати.


─ 6 ─

Цитувати
«Якщо ти розумієш, що таке пояснення,
Тоді поясни мені, що таке розуміння.»

Кротоно Сумус


Я вже збиралася спати, коли почула якійсь дивний звук. Це було схоже на жалібне нявкання, яке долинало наче з під'їзду.
«Звичайно, ─ подумала я з роздратуванням, ─ нікому бідної тварини не шкода. Хоч би додому пустили».
Нявкання стало на тон голосніше і відчайдушніше. Нерви мої не витримали... Я відчинила двері у під’їзд й побачила на килимку маленьке руде кошеня. Тварина виглядала голодною та нещасною.

«І звідки ти тільки взявся, бідолаха?» ─ Я зітхнула.

Потім взяла малюка на руки і понесла до квартири. Досі я не ризикувала заводити домашніх улюбленців: боялася, що їм буде сумно, доки мене немає вдома. Але цьому малюкові явно загрожував не смуток, а смерть від холоду та голоду. Я пригорнула до себе крихітне створіння, яке, здавалось, зовсім вже не мало сил ворушитися, і пішла з ним на кухню.
У холодильнику, на щастя, знайшлось трошки молока. Зазвичай там було так порожньо, що навіть таргани завзято відмовлялися заходити до моєї квартири (мабуть, серед них пройшла чутка, що в мене робити нічого).
 
Молоко я підігріла, налила в миску і поставила перед бідолахою. Кошеня відразу жадібно накинулося на їжу. Після третього блюдечка молока воно роздулося як кулька і почало митися, смішно перекидаючись і втрачаючи рівновагу.
«Треба ж, малюк, а охайний який», ─ з повагою подумала я.
Я облаштувала кошеняті  місце для сну у кімнаті, пристосувавши для цього свою стару кофту. Поруч поставила мисочку з водою.  Виділила місце  і під туалет. Враховуючи те, що малюк був досить чистим, вирішила сьогодні його не купати, щоб не додавати йому зайвого стресу.

─ Назву я тебе Тошкою, ─ сказала я. ─ А виростеш, станеш Ентоні. Іде?
Мені здалося, що кошеня пирхнуло, хоча можливо, це мені просто здалось, а насправді він просто чхнув.
─ Ходімо спати, ─ запропонувала я.

Кошеня залізло мені під бік і раптом замуркотіло. І під його муркотіння я миттєво заснула.