Автор Тема: Вовка та Бегемот  (Прочитано 98 раз)

Offline Lana

  • Цікавлюсь
  • **
  • Thank You
  • -Receive: 32
  • Повідомлень: 46
  • Стать: Жіноча
Вовка та Бегемот
« Відповісти #1 : 21 Березень 2023, 11:36:31 »
─ Привіт тобі, улюблене створіння! ─ радісно гаркнув Вовка і впав на стілець, маючи намір задерти ноги в гріндерсах розміру, гадаю, сорок сьомого, плюс-мінус лапоть, на мій стіл.
─ Ноги геть від моєї власності ! ─ Я легенько стукнула по гріндерсах металевою лінійкою. Звук вийшов, треба сказати, гарний.
Вовка скривився:
─ Ти мені так все взуття налякаєш. Слухай, я запитання тобі хочу поставити.
─ Риторичне?
─ Не-а ... Метафізичне.

Мені негайно захотілося стукнути Вовку ще й по голові щоб перевірити звук. Чуття підказувало – буде хороший порожній звук,  бо чому там резонувати. Але я втрималася, тим більше що об'єкт передбачливо сховав голову під стіл і щось шукав там у своєму пакеті.

Судячи з шелесту та пихтінню, боротьба Вовки із упертим предметом поки що йшла з рахунком 1:0 на користь пакету. Нарешті він, схоже, знайшов те, що шукав і, знов ж таки судячи зі звуків, витягнув щось з пакету. Потім з-під столу з'явилася Вовчина голова, а потім його знахідка.

─ О! ─ тріумфально сказав цей віковий Буратіно. І почав безсовісно брехати. Шкода, ніс у нього при цьому не ріс, у мене якраз карниза в офісі не вистачало.
─ Я, значить, тупаю собі вулицею. Небо синє, пташки…
─ …Співають, ─ не втрималася я.
─ Ага, ─ кивнув Вовка, ─ співають. Тут я як посковзнуся, як брякнусь, аж іскри з-під гриндерсів посипалися. Отямився від того, що мене хтось у ніс лиже. Ну і ось… Аліса?
─ Що? ─ суворо поцікавилася я, розглядаючи цуценя невідомої породи, поставленого на мій стіл. Гріндерси, мабуть, завдали б менше шкоди.
─ Аліса ... Ну йому жити ніде ... ─ У кращих традиціях вуличних жебраків занив нелюд мого роду.
─ Якщо я його візьму, мені теж ніде буде жити, ─ суворо відрізала я.
─ Алісо, господарів квартири я беру на себе ... ─ пожвавішав Вовка.
─ А може я краще візьму на себе твою матусю, Адель Марківну? ─ вкрадливо спитала я, акуратно беручи цуценя на руки і спускаючи його на підлогу. В цей момент чомусь пригадався анекдот про чоловіка, що блукав ринком у пошуках того, хто продав йому білого ведмедя під виглядом хом'ячка.
─ Мама непробивна і непохитна ... ─ Сумно відповів Вовка. ─ Ти ось не така.
─ В сенсі? ─ відірвалася я від споглядання чудової помісі сенбернара, чау-чау, лайки і, судячи з набитого до відвалу пузика, бегемота.
─ Ти – добра, ─ проворкував Вовка. ─ Розумна, гарна, душевна…
─ Чорна і суха, ─ відрізала я металевим голосом, від якого щеня, мабуть, злякавшись, здригнулося. При цьому під ним утворилася неслабка калюжа. Вовка жалісно глянув на мене і я, дура така, здалася.
─ Живо за ганчіркою, ─ скомандувала я. ─ Потім вези його до мене додому, там ви обоє мене й чекайте. Зайдеш до Оленки, спитаєш, чим годують бегемотів, купиш йому їжу, нагодуєш. Потім до ветеринара на щеплення та перевірки… Ввечері розмовлятимемо.  А зараз мені ще працювати треба.
─ Ага, ─ просяяв Вовка.

Він миттю прибрав сліди щенячого захоплення, і вони з Бегемотом вирушили до мене додому. Я сумно дивилася на двері і дуже шкодувала про свій вчинок, найбільше мені було шкода себе, кохану. Але, як відомо, мудрі думки відвідують нас лише після здійснення ідіотських планів. А інакше життя на Землі вже давно не було б.

Після обіду я зазирнула до шефа:
─ Владлен Михайлович, ─ скромно запитала я, ─ ви мене сьогодні не відпустите раніше? Я все, що на після обіду залишилося, можу і вдома порахувати. Просто боюся, що якщо сьогодні ще на пару годин затримаюся, я можу не залишитися без дому.
─ Що, все так погано? ─ спитав Владя, він же Владлен Михайлович, він же мій колишній однокласник Мих.
─ Гірше нікуди. Просто... заходив Вовка.
Продовжувати не треба було. Вовка, теж мій однокласник, а за сумісництвом ─ претендент на мою руку та серце ще зі шкільної лави, був творцем практично всіх різноманітних катаклізмів та стихійних лих у нашому житті…
─ Алісо, ─ суворо зауважив шеф, ─ краще б тобі за нього все ж таки заміж вийти…
─ Я подумаю, ─ смиренно озвалася я і кулею кинулась додому.

Зайшовши в квартиру, я розчулилася: на пухнастому килимку біля дивана перед телевізором мирно сопіли два цуценята ─ Вовка і Бегемот.
До честі нашого стихійного лиха номер один треба сказати, що інших слідів перебування нового мешканця в будинку не виявилося, хіба що нова миска для корму (судячи з її розмірів, Оленка припускала в моєму цуценяті помісь з ірландським вовкодавом або навіть гімалайським ведмедем), мішок з кормом, який скромно зайняв один з кутів кухні і милий пухнастий будиночок-гніздо, куплений не так щоб зовсім на виріст.

Навшпиньки, щоб не будити компанію, я вийшла з квартири і зайшла в сусідню, до Оленки.
─ Як вважаєш, якого розміру цуценя буде? ─ Запитала я її з порога.
Оленка мала неймовірну любов до братів наших менших, великій оптимізм і трьох дітей, яких наша сусідка, баба Люся, інакше як моровою пошестю не називала...
Мати великого сімейства обернулася від чергової каструлі з кашею і відповіла:
─ Підросте ─ дізнаємося. Судячи з зубів йому місяць, судячи з лап – перспективи зростання відмінні. А ти його точно вирішила залишити? Адже ти житло наймаєш.

Я зітхнула. Поки що я слабо уявляла реакцію Джульєтти на нового мешканця, але передбачала найгірше.
«В крайньому випадку, винайму житло за містом, ─ подумала я. Давно збиралася жити на природі, а в місті тільки працювати»
Оленка раптом обернулася до мене і додала, незрозуміло до чого:
─ Чоловік у домі ─ до змін.
У Оленки таке буває. Мовчить, мовчить, а потім як ляпне. І думай потім, що це було. Головне, про якого із цих двох вона так значно сказала «чоловік»?

Я повернулася додому. На мене знизу вгору дивилося чотири ока, всі вони були сонні, трохи безглузді спросоння і зворушливі. Потім Вовка підхопився, зрозумівши, що спить у мене на килимку. Зніяковіло заявив, що Джульєтту вже бачив, що вона дала добро, але погрожувала зайти на розмову.
─ Я вже купив квіти, ром та каву, ─ несміливо додав Вовка. ─ Чим її ще задобрити?

Я знизала плечима. Джульєтта була для мене завжди загадкою. Її могла вивести з рівноваги будь-яка дрібниця, в той же час до катастроф вона часто ставилася неймовірно безтурботно. Схоже, щеня було віднесено нею до розряду катастроф.

Не перераховуватиму всього, що встиг Бегемот до вечора. З його допомогою мені вдалося ґрунтовно переглянути свої погляди на розкиданий усюди одяг та взуття, на зберігання особливо цінних речей не в закритих скриньках та на розміщення всіх дротів нижче рівня зріста цуценя.

Увечері з'явилася Джульєтта. Худорлява дама, в джинсах і рожевому светрі, вона зі спини запросто могла бути прийнята за струнку дівчину. Та й характером вона була навряд чи на свій вік. Бегемот кинувся до неї з усіх лап і почав стрибати, всім своїм виглядом показуючи свою любов. Я завмерла.
«Зараз, ─ подумалося мені, ─ нас із Бегемотом виведуть надвір і там ми й житимемо відтепер».
Але Джульєтта раптом нахилилася, потріпала шалено стрибаючого навколо її ніг цуценя і … поцілувала його в мокрий ніс.
─ Голубко, ─ посміхаючись, сказала Джульєтта своїм хриплуватим контральто, ─ хіба можна такого пса тримати в тісній міській квартирі? У мене по сусідству порожній будинок. Він цілком пристойний, господиня поїхала за кордон і була б тільки рада, якщо хтось там жив. Переїжджайте, будемо з вами сусідами.
У глибині душі я розуміла, що поява Бегемота в моєму житті явно перекосила всі лінії долі і зараз поїзд мчить, попри всі шляхи, розклади і навіть рейки… Тому я сказала коротко:
─ Хочу…

***
Кінець травня… Бегемот сидить біля хвіртки і чекає на Джульєтту. Він завжди зустрічає її біля нашої хвіртки. Я лінуюся вибиратися з крісла в саду і просто любуюсь природою, що прокидається… Метелики, квіти, птахи – як я могла жити без усього цього в тісній міській квартирі? Десь у глибині свідомості бродить думка-нагадувач: не забути витягнути з духовки пиріг, скоро прийде Вовка.