Улюблені вірші

[Лора]

ЧОМУ НЕ ВЧИТЬ НАС РОЗУМУ БІДА❓️ ( 2021 р.)

Чому не вчить нас розуму біда?!
Нас не біда, трагедії не учать!
Кров українська ллється, як вода,
Мільйонів смерть сумління нас не мучить!
Життя і кров минулих поколінь
До наших днів донесли ідентичність.
І з виру битв, страшенних потрясінь,
Повстав народ, не канувши у вічність.
Ті гори трупів, ріки крові, сліз,
Пекельні муки, нелюдські страждання
Закарбувати мали навідріз
Про дружбу міф, братерство і єднання.
Ми пам’ятати мали би завжди,
Що наш заклятий ворог – московити!
Звірина суть їх, злодіянь сліди,
Повинні вічно в пам’яті кровити.
Натомість, пам'ять ми не бережем!.
Готові все забути, вибачати!
Історія стає тим вантажем,
Який не хочем знати і вивчати.
Історія не вчитель – наглядач,
Карає за невивчені уроки
Повторенням трагедій і невдач
За вкотре знову помилкові кроки!

Автор: Мирослав Вересюк

[Лора]

Послання на вікні


Завіса снігу у театрі лісу,
ні глядачів, ні оплесків на біс…
Нам не знайти сьогодні компромісу,
поміж замерзлих на смереках сліз.

Мороз відлигу зміг перебороти,
над Черемошем сковує льоди,
і яр* не піднімається супроти
холодних випромінювань слюди.

В безкарності аж скаженіє скипень,
а я читаю у посланні рун:
тримайтеся, не за горами – липень,
не всемогутній лютий карачун.

Микола Соболь
06.01.26р.

*Яр – весна.

[Лора]

А треба жити. Всім нам треба жити.
Життя іде... ні грама не стоїть...
І кожним подихом щоранку дорожити
І дякувати Богу за цю мить
І бачити, яким буває небо,
Які бувають гарні вечори
І що шепочуть над водою верби
І що підспівують їм юні явори.
Бо треба жити. Всім нам треба жити.
Серед новин... і вічної зими...
І як важливо душу не згубити
У цих тенетах вражої пітьми.
А треба жити... Хоч ламають крила,
Хоч часом все буває шкереберть...
Бо часто так, чекаючи на диво
Нас у буденності з'їдає круговерть
Бо треба жити, любі, треба жити
Радіти літній спеці і дощам
Кохати, вірити і Господа молити,
Щоб силу дарував у штормі нам.
Бо треба жити... Якось треба жити...
Із першим проліском вдихати аромат
А ще навчитися нікого не судити,
Бо кожен має свій етап із втрат...

© Аліна Войтенко

[Лора]

Мені наснилась Перемога.
І хоч красива й молода
Прийшла уранці до порогу,
але важка її хода.
В її волоссі золотому
Вплелися пасма сивини.
В очах блакитних - стільки втоми.
І біль, і гнів, і жах війни.
Чоло - глибокі зморшки горя,
А серце - рана, що кровить.
Пульсує в ній безмежне море
Скорботи,  суму, що болить.
Та усміхнулась, заясніла,
Мов тінь зігнала із чола.
Зайшла  в мою хатину, сіла.
Сказала тихо:
,,Я прийшла!''

[Лора]

Колись буде день...
Без тривог і заплаканих ранків.
Вбереться у квіти натомлена горем земля,
І радісне сонце розхристані душі серпанків
Обійме промінням, як мати своє немовля.

Колись буде день.
У полі розквітнуть ромашки,
І більше ніхто не почує розлючений голос сирен,
Бо в пахощах днів щебетатимуть вранішні пташки
Й шумітиме гордо старесенький, згорблений клен.

Колись буде день...

Аліна Войтенко

[Лора]

Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скабри по краплині
Я тобі закохано віддам.

Василь Симоненко

[Лора]

Летять роки... Я все ще мрію...
Хто зна де старості поріг?
Ще моє літо зеленіє,
А осінь в коси білий сніг.
--"Не підступай до мене близько" --
Благаю тихо осінь я.
--"Он бачиш, в зорянім намисті
Палахкотить моя зоря".
--"Але ж роки"-- шепоче осінь.
--"Від них не дінешся ніде.
Твій вік тебе до мене зносить,
А літо -- діло молоде".
Ой як не хочеться старіти.
Летять кудись мої роки.
Давним-давно дорослі діти
І дві онучки, як квітки.
Шепоче осінь: --"Буде класно.
В свій час побачиш все сама.
Я потурбуюсь щоб завчасно
До тебе не прийшла зима.
Попереду бабине літо.
Мій сад осінній весь в цвіту.
Я всю красу осінніх квітів,
Тобі у щастя заплету".
І я полегшено зітхаю,
Всміхаюсь осені своїй.
Що ж, моє літо вже минає.
Та осінь сповнена надій.
Хай час пливе, мов білий лебідь.
Я не сумую ні на мить.
Допоки там, високо в небі
Моя зоря палахкотить.

Ольга Тріфонова

[Лора]

А що є щастям для вас?




Для когось щастя - кава зранку,
Для когось - ранок без тривог.
Для когось - сонце крізь фіранку,
Для когось - те, що збудив Бог.
Для когось щастя - погляд рідних,
Для когось - віра в майбуття.
Для когось - найпростіші мрії,
Для когось щастя - це життя.
Для когось щастя - вечір тихий,
Для когось - день, що вже минув.
Для когось - це відсутність лиха,
Для когось - все, що він здобув.
Для когось щастя- це здоров'я,
Життя без горя і біди.
Для когось - "я завжди з тобою",
І "завжди поруч буду йти".
Для когось щастя - небо грізне,
Для когось - тиша у душі.
Щастя для кожного з нас різне,
Яке - вирішуєм самі.

Марина Лавришин.

[Лора]

Чорні соняхи



Чорні голівоньки соняхів
помежи пожухлих трав.
Іншими стали сьогодні ми,
Бог нас такими не знав.
Очі запалені, зморені,
став ратоборцем ратай,
дух наш козацький не скорено,
в’ється між шанцями плай –
стежка у небо звивається
і сотня по ній іде…
Ллється у землю кривавиця
ні в чому не винних людей.

24.09.24р.
Мікола Соболь

[Лора]

Мої роки намистом на калині,
В налитих гронах гнуться до землі.
Радіти, мабуть, треба кожній днині
За прожите, та сумно щось мені.

Життєвий довгий шлях такий короткий.
Оглянешся назад — як і не жив.
Прожите не було таким солодким,
Бо хтось і гірке в душу положив.

Та йшла життя стежиною не марно.
Хоч, як уміла, так по ній ішла.
Було усяко — сонячно і хмарно.
Випробування всі перенесла.

А що чекає далі — я не знаю.
Щасливо б ще прожити роки... дні...
Радіти кожним днем тепер я маю
І тішитись... та сумно щось мені.

  © Ніна Юрченко