Синдром випадкового попутника. Глава 2. Підслухана розмова

Іноді підслухана розмова дає поштовх нашій уяві. Але чи завжди наша уява при цьому малює нам правильну картину?

Глава 2. Підслухана розмова
Я задрімала. Розбудила мене розмова сусідів із «купе»: розмовляли двоє чоловіків, які сиділи один навпроти одного через прохід на нижніх полицях. Дивно, я думала, що почути щось під стукіт коліс з мого місця практично неможливо, але чомусь чітко чула кожне слово тих, хто говорив.

Я перекинулася на інший бік обличчям до вікна, вирішивши заснути, але чомусь не могла.

– Ти розумієш, Санич, не знаю я як їй сказати… – казав один чоловік. – Ми 24 роки разом. Наступного року срібне весілля. Можна промовчати, звісно, але це нечесно. А сказати – значить зробити їй боляче…
– Скажи, Леха, як є, – обізвався той, кого назвали Саничем. – А далі буде як буде…

Моя уява послужливо намалювала мені ситуацію: чоловік закохався в молоду красуню і тепер не знає, як сказати своїй дружині про те, що збирається від неї піти. Знайома життєва ситуація.

Більшість шлюбів розпадаються саме тоді, коли люди прожили чимало років разом і, як то кажуть, «з’їли разом не один пуд солі». Хоча, здавалося б, уже «притерлися» та розуміють одне одного з півслова. Прожити стільки років поряд – означає вже знати, по-перше, всі переваги та оцінити їх, а по-друге, побачити всі недоліки й змиритися з ними. Інакше навіщо стільки років бути поряд?

Але як виявляється на практиці, люди просто набридають один одному. Рідкісні шлюби «доживають» до позначки 50 років, ще рідше кохання, повага та взаєморозуміння тривають все життя.

Хочеться нових відчуттів, нових емоцій. Не всі, звичайно, пускаються у всі «тяжкі», але спробувавши одного разу «заборонений плід», на цьому зазвичай не зупиняються.

Хтось продовжує збирати букет із коханців та коханок, але міцно тримається сім’ї. Хтось, навпаки, кидає все і воліє більше не будувати серйозних відносин, крокуючи по життю таким собі легким метеликом, отримуючи від життя море емоцій і не обтяжуючи себе жодними зобов’язаннями.
А деякі – вирвавшись з однієї родини, практично одразу створюють іншу.

Зважаючи на те, що я почула, наш Олексій належав саме до третьої категорії.

– Як є не можу, та й не хочу… А втім… як я скажу Наталці, що йду від неї? – знову зашепотів Олексій. – Що подумають про мене діти?

«Ну, ось угадала, – подумала я.»
Розмова стала мені нецікавою. Я намацала під подушкою смартфон із навушниками, ввімкнула улюблену музику і… заснула…

Прокинулася від легкого дотику до мого плеча:
“Прокидайтесь, Ваша станція за пів години.” – Це була провідниця.

Пора вставати, упорядковувати себе. Скоро я буду на місці, візьму таксі та поїду до знайомого приватного готелю. А далі – хай живе відпочинок та гори! І жодного спілкування, і тим паче синдромів!

У тамбурі перед виходом на платформу я зустрілася з нічними балакучими співрозмовниками. Розглядати їх було незручно, та й не особливо цікаво – я не шукач пригод та товариства чоловіків на відпочинку. Вважаю за краще самотність, тишу, гори та мінімум спілкування.

Тому я лише миттю глянула на чоловіків, подумки визначивши, хто з них Леха. Це було легко зробити. Одному з них було далеко за 60, другому – 45 років. Значить перший Санич, другий – Льоха.

“Все, більше займати свою увагу не дозволю нікому”, – вирішила я й підхопивши свій легкий багаж – синю спортивну сумку, зійшла на перон і пішла до зупинки таксі. Подорожувати я звикла з мінімумом речей: все необхідне завжди можна купити. Не в пустелю ж їду, а на курорт!

Веселий балакучий таксист привіз мене під самий вхід до готелю. Хазяйка – моя давня знайома Елеонора Вікторівна – практично відразу ж з’явилася на ґанку.

– Як я рада Вас бачити, люба! – Усміхнулася вона. – Зараз Віктор віднесе Ваші речі у номер!

Елеонора всіх жінок, які зупиняються у неї в готелі, називала любими, душеньками та сонечками. Зручно: не треба морочитися і запам’ятовувати імена, водночас ласкаво, по-дружньому і ні до чого не зобов’язує.

Віктор – її син, невиправний холостяк, якого за його 40 років жодній жінці не вдалося довести до загсу жив у своє задоволення. Щедрий, веселий і компанійський, Віктор не був обділений жіночою увагою і це його цілком влаштовувало, до того ж Елеонора Вікторівна належала до його холостяцького життя з розумінням.

Вона теж давно вже не була обтяжена путами шлюбу. Років 10 тому її третій чоловік при розлученні подарував їй цей готель, і вона з радістю переїхала на курорт, взявши із собою позашлюбного сина Віктора.

Елеонора називала його «дитя кохання», тому що народила його в неповних 18 років від якогось відрядженого, якій випадково заглянув в її рідне містечко. Чоловік так сподобався юній дівчині, що, забувши про всі застереження мами, вона першого ж вечора вирушила до нього до готелю, в якому він зупинився.

Тож офіційного батька Віктор не мав. Жоден із трьох її чоловіків його не всиновив. Не знаю, чи Елеонора вважала їх негідними ролі батька її дитини, чи її чоловіки не були готові взяти на себе відповідальність за виховання чужої дитини, про це історія замовчує.

У свої 58 Елеонора виглядала настільки добре, що цілком могла зійти за ровесницю сина. Це лестило жінці, вона посилено доглядала за собою і постійно говорила, що роль бабусі не для неї.

Першого мого візиту Віктор спробував зі мною пофліртувати, але зрозумівши всю марність цього заняття, тепер лише мило мені посміхався. Коли я приїжджала, відносив мою сумку в відведені мені апартаменти, бажав приємного відпочинку як привітний господар і забував про мене до від’їзду, коли треба було викликати такси для мене та покласти у багажник машини мій багаж.

Отже, я піднялася у свій номер, швидко розклала свої нечисленні речі й поїхала снідати в сусідній невеликий ресторанчик.

У Елеонори не готували їжу для постояльців й не дозволяли постояльцям самим це робити на кухні. Вона не любила сторонніх запахів у будинку, де жила сама. Це була основна умова при поселенні в готель, хоча снідати та вечеряти можна було в невеликій кімнаті на першому поверсі, де стояли холодильники, дві мікрохвильові печі, розташовувалися плетені столики та стільці. Розігріти готову їжу чи просто поїсти бутерброди з чаєм, чи кавою – це було все, на що могли розраховувати постояльці.

Але мене, якщо чесно, все цілком влаштовувало. Готувати на відпочинку я не любила, воліючи снідати, обідати та вечеряти в якомусь затишному кафе чи ресторанчику поблизу.

Отже, я пішла на сніданок. Але тільки-но опинилася на вулиці, як одразу ж зіткнулася ніс до носа з… Льохою. Так, тим самим випадковим попутником, який збирався піти від дружини.

Унікальність тексту 100%

Початок розповіді тут.

Поділитися в соц. мережах